Як прийде час, колись під рання,
Розірве тишу крик бажання.
І в далечінь, для нас незриму,
Піде Дитя крізь літо й зиму.
І попливе у невідоме,
Йому ж навіки стане домом
Той корабель – “Життя” він зветься:
Вже так у світі цім ведеться.
Ось швидкість судно набирає,
І вітер парус розправляє.
Дитя вже чується у силі –
Воно прожило шторми й штилі.
Дитя вже стало Чоловіком,
Набралось мудрості до віку.
Цікавість в нього: що там далі?
Але в душі його печалі.
Не має влади він над морем,
Ані над щастям, ні над горем.
Пливе покірно в невідомість:
Що попереду, що натомість?...
Котрогось ранку він проснеться,
Але спинитись вже прийдеться.
Прибуде він в кінцеву гавань –
Вінець його життєвих плавань.
І тут прийдеться пригадати:
Як він прожив? Що б міг узяти
З собою в плавання останнє,
Як прийде час з життям прощання?
...Не кожен може це збагнути:
Та ми по Божих йдем маршрутах.
Це він життя у нас вдихає
І двері в вічність прочиняє.
Йому прийдеться звітувати,
В його лиш милості прощати.
Його це воля – щоб під рання
Ввірвався в тишу крик бажання...
