Людмилі Б. присвячується...
Чому так завжди у житті:
Якщо ти любиш — тебе ні?
Чому ж так боляче мені,
Аж кров кипить, як у вогні?
Чому не дзвониш ти мені?
Що, не потрібний вже тобі?
Чому ж раділа ти мені,
Коли писав тобі вірші?
Чому не кажеш ти мені,
Що ти кохаєш? Невже ні?
Чому вклонявся до землі,
І віддавався весь тобі?
Чому не спав я уночі:
Чекав, дзвонив, писав тобі?
Чому терпів слова твої,
Аж геть було не по собі?
Чому віддав усе в житті,
За радість діткам і тобі?
Чому не дозволяв собі
“Смачненького”, а все тобі?
Чому був вірним я тобі,
І фото мав завжди твої?
Чому не зраджував тобі —
Щоночі снилася мені?
Чому так вірив я тобі,
Що будем разом — при сім’ї?
Чому ж я мріяв, що мені
Народиш діток і собі?
Чому ж ти не дала мені,
Щоб помагав і я тобі?
Чому цілунки ти мої
Геть не сприймала? А все — “Ні”!
Чому ж казала ти мені,
Що все ж потрібен я тобі?
Чому любив, мов лебеді —
Закохано, як навесні?
Чому надію у мені
Ти засвітила, як вогні?
Чому надіявся всі дні,
Що покохаєш? Але — ні!
Чому не йшла в обійми ті,
І палкі, й ніжні, а все “Ні”?
Чому весь час ти у собі,
Не дозволявши “більш” мені?
Чому не чув я “Так” чи “Ні”,
А все тримала в незнанні?
Чому сховала серце в тьмі,
Немовби кит себе на дні?
Чому залишила мені
Лише страждання неземні?
Чому не дзвониш ти всі дні,
Вже не цікавий я тобі?
Чому думки мої пусті,
Невже кінець оце мені?
Чому кохаю, а ти — ні?
Бо все ж лишаєшся в мені!
20.11.10
