Панчоха ночі зодягнула,
Кладовищ обриси мертві,
Чому ж верба німа дмухнула,
Там де не йдуть тепер живі?
Моргав очима хрест каплиці,
І плакав він, де ніч гула,
Розкрив багровії зіниці,
З могили свічка вирина.
Єдиний шлейф розкинув крила,
Мій ангел смерті в небесах.
Розрізав шкіру тепла жила,
Мов у багровім морі птах.
І сльози часу наді мною,
Летіли в вир, в уявний світ,
Пірнувши в хмари, я рукою,
Зав’яв троянд червоний цвіт.
Не знавши жити чи вмирати,
Летіти в світ в уявну тьму,
Чи знову марно щось бажати,
Чи віддатись навіки сну.
Загадка смерті ще тривожить,
Застигле серце кам’яне,
А карта зла усе ворожить,
Життя у муках пропаде.
Душевне пекло відкривала,
Благаю світло про життя,
Рукою сонце закривала,
Знов чорний ворон…каяття.
Перо його поранив душу,
Яка завмерла наче лід,
Пітьму його плекати мушу,
Збирати свій пекельний плід.
Це мої сльози, сльози мертві,
Які зв’язали мою суть,
ID:
306679
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 15.01.2012 14:24:14
© дата внесення змiн: 15.01.2012 14:24:14
автор: Ілона Ракоці
Вкажіть причину вашої скарги
|
