Моїм близьким
Навіює охлялим вітровієм
вже першу холоднечу з далини,
де в мареві зоря тремтливо мріє,
під клич качок і воронів сумний.
Ще мить і у міському стоголоссі
розплющать сяйні очі ліхтарі,
а як годинник цілу проголосить,
дзвіниці розгукаються старі.
Над обрієм підводяться костели,
рвучи шпилями неба полотно,
а я сиджу в кімнаті невеселій
і знічений, і стомлений водно.
Навколо очепурені будинки,
в подвір'ях непорочна благодать,
але туди бруковані стежинки
даремно серце віддане манять.
Бо хочеться усе ж таки додому:
гуляючи в улюблених місцях,
зігнати в колі друзів сіру втому,
щоб усмішка припала до лиця.
Пригадую собори в позолоті,
над ними бурштинові вечори –
втопає серце страдно у журботі
за втіхами пройдешньої пори.
Зріднився бо із любою землею,
закоханий в привілля дивний чар,
й, не бачачись і трохи із ріднею,
несу розлуки прикрої тягар.
Тебе не вистачає, рідний краю!..
Отож усяк з піднесенням простим
вернуся, лиш уміння наплекаю,
щоб гідну лепту в поступ твій внести.
Обтяжливу незлагоду відкину,
бо, вірячи в нового щастя час,
упевнений до краплі, Батьківщино,
що доля точно знову злучить нас!
ІХ.21 р.
Чудовий вірш! 
