[i]Моїм близьким[/i]
Надмухує охлялим вітровієм
вже першу холоднечу з далини,
де маревом зоря заледве мріє,
під клич гусей і воронів сумний.
Ще мить і у міському стоголоссі
розплющать сяйні очі ліхтарі,
а як годинник цілу проголосить,
то дзвони розгукаються старі.
Над обрієм пишаються костели,
рвучи шпилями неба полотно,
утім сиджу в кімнаті невеселій
і збурений, і стихлий заодно.
Навколо очепурені будинки,
в подвір'ях непорочна благодать,
але дарма бруковані стежинки
завабити удаль десь норовлять.
Бо хочеться усе ж таки додому,
аби в навік улюблених місцях
зігнав між друзів капосну утому
і усмішка не сходила з лиця.
Пригадуючи храми в позолоті
й над ними бурштинові вечори,
вразливе серце в'язне у скорботі
за втіхами пройдешньої пори.
Адже єдиний з любою землею,
котра славетна гартом боротьби,
й, не бачачись і трохи із ріднею,
томлюся від ненаситу журби.
Без тебе так не сяю, рідний краю!..
А отже із піднесенням простим
вернуся, як уміння наплекаю,
щоб гідну лепту в успіх твій внести.
Обтяжливу незлагоду відкину,
бо, вірячи у знов щасливий час,
упевнений до краплі, Батьківщино,
що доля возз’єднає скоро нас!
[i]ІХ.21 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960989
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2022
автор: Прозектор