Прикарпаття в буйних квітах та в високих травах немовби в намисті. Роса холодна, обпікає ноги , вона босоніж, немає іншої дороги. І навіть до хатини, рідної стежки, густий спориш, порозстеляв мережки. Кущі шипшини одягнені в зелені ягоди-корали. Гілки із шипами, на ногах залишають рани. Чи й відчувала, а чи й ні, від хвилювання, душа ніби у вогні. Спішить до сина, не бачились два роки. Певно піднявся тиск, пашіли щоки. Ой, що ж життя, ти робиш з нами. Із чоловіком стали чужими. Обіцяла приїде пізніше та зібралась швидко, вийшло раніше.
Ще раз погляне, ялини і пишні смереки, широко вряд, а там подалі уже виднівся й сад. Дерева густо, ніби прикрашають гори. То зблизька, а то, аж здалеку, чути звук сурми. За мить, трембіта вигравала весело. Вже прокинулося, рідне, напів пусте село.
Неподалік, попереду, свекрухина хатина, як не зайти, то ж вже давно родина. Адже про неї теж не забувала, кожного місяця гроші посилала. Вона ж стара, немічна, вже років п’ять, лежача. Хоч й часто чула вслід слова,
- Ой, сину - сину, а твоя Софія ледача. І що то в школі за заробітки, чи не навчаться самі дітки? Пісень співати та шити й вишивати, в кожній хатині, цього навчить мати. Нехай би їхала на заробітки. А ти б пішов до Наталкиної тітки. Вона ще має силу, за мною пригляне.
У відповідь, ледь стримуючи сльози, з-під лоба гляне. Все мовчить, а під серцем, щем до болю. І вже не вперше, дорікає долю.
Але ж кохала і він клявся в коханні. Їм соловей співав, спадали роси ранні. Роман все руки потирає, то ж молоденька й на це кохання, дала згоду ненька. Щоби молодшу брав, проторочила всі вуха. І зразу нею, втішилася свекруха. Ніби все добре й народився синок Богдан, на жаль, вже згодом, ніби в оселі був шаман. На пустому місці сварки і все частіше, кудись чоловік зникав. Ще, як малим Богданчик був, її часто за рукав смикав,
- Мамо, а тато в тітки Наталки, рубає дрова, а я туди боюся йти, там висока кропива. Вона ж пекуча, а йти куди не знаю, де можна обійти. Та й тато кілька раз мене тягав за вуха, кричав, щоб за ним не йшов та щоб його, я завжди слухав.
І по щоках, стече не одна сльозина, поцілує, приголубить сина,
- Поглянь синочку, які в нас чисті небеса! А ні хмаринки, то ж не журимося й ми. Я любий, напевно скоро поїду в найми. Подамся до Польщі, будеш з татом і бабусею пару років.
А він до її щічок притуляє руки,
- Хай тато їде, ти ж маєш тут роботу, будеш вчителювати. Принаймні тут і зможеш гроші заробляти. А він вдома і вдома, чому його, бабуся не пускає?
Обійме сина, знов душенька страждає. Ледь стримуючи сльози доводить сину,
- Ой любцю, зима попереду, нам дров треба, то ж в його силі є потреба. Дрова закінчилися, піде в ліс, привезе машини дві-три, тоді вже й про це можна позбутися журби. Бачиш й бабусі кожного для все гірше й гірше, чи й дочекаємося, коли стане ліпше. Боюся вже зовсім не стане ходити, не знаю синку, як ми далі будемо жити.
Біля вікна не раз задумалась.І нащо ця Наталка десь взялась. Жила в Росії, певно років десять, може й більше, батьки не раз казали,
- Добре живе, каже, що їй там ліпше.
Але приїхала, ні грошей, ні дитини. Хвалилась людям,
- Може б там і була, якби не було війни.
Це однокласниця його, можливо в них було кохання? Але відразу відганяла думку, на краще мала сподівання. Можливо допомагає так, по-сусідськи. Тож завжди дружно жили їхні батьки.
І рік за роком так минав, синок, вже ранець у руках тримав. Навчався добре, із смутком, матусю обіймав, за походеньки батька давно знав. Вона ж ховала лице в долоні, висушувала сльози солоні. Думок багато та одного разу так допекло! Свекруха, майже лежача, щось гучно буркотіла й лаяла її,
- Софіє!Ти ба чого захотіла! Покинь ці надії! Хай він вдома господарює, а ти їдь. Кажу, його я не пущу, про це і думати забудь! Богдан уже підріс, бач, справжній Муромець росте. Не буде ж ходити, як циганське дитя обдерте. За мене не журися, хоч вам і набридли мої охи та я, ще поживу трохи.
Вона вже зібралася в дорогу, валізу підвезла до порогу. Тремтіло серце, як покинути хатину, то іще нічого, але ж дитину! Та який вихід, іншого ж немає. Цікаво, адже й чоловік, чомусь не відмовляє?
По кутках гляне, ніби скрізь залягла журба.Чому ж настало таке важке життя? А, що кохання,то напевно все міраж, думки джмелині, підкрадався мандраж.
- О, мамо, я вже тут, я встиг! Як добре, ще не поїхала ти!
До хати забіг Богдан, кинувся обіймати.
- Ой, синку- синку, що ж я за мати?! Бачиш, автобус за годину, я вже зібралась, поїду сину. Ти ж зрозумій, це тільки заради тебе. Щоб ти найкращий був у мене. Щоби навчався, як годиться! Можливо й татко твій зласкавиться. Чомусь на мене дивиться, як на тінь.
- Мамо, але ж тітка Наталка і він…
Не дала договорити, долонею уста прикрила,
- Помовч синочку, я це знаю, уже з тобою говорила.
У Польщі їй і справді повезло, мабуть що усім бідам назло. Вона потрапила до поважної пані, що мала статки непогані. Побачивши диплом вчительки, гувернанткою її взяла і не вагаючись, аванс дала. Навіть подарувала кілька суконь із своїх старих, дубових скринь. Пані художниця, т ож часті гості. Кинула оком,
- Це щоби мала гарний вид, мені й тобі не мили кості.
Згущаються хмари, вбралась осінь у барвисті кольори. А згодом, за вікном морозні вечори. Минали довгі, зимові дніУ у смутку. А почує голос сина, мріє про відпустку. Панянка, влітку мала летіти в Ізраїль на відпочинок. Вона ж, календарні дні лічить, в своїй кімнаті проронить кілька сльозинок. А син телефоном, вкотре підтримає словами,
- Мамо, ти не турбуйся, все добре і з бабусею, і з нами.
Так час спливає, роки минали, бувала вдома кожного літа, в цей час панянка мандрувала по світу. Лиш охоронець залишався в будинку. Вона ж втішилася таким довгим відпочинком. Хоч по приїзду, доводилося добре попрацювати. Тож треба побілити дві хати. Та й на зиму якісь закрутки зробити й дитину вечорами приголубити. А Роман, знаючи про її приїзд, ховавсь від зустрічі, певно боявся сварки, подивитись у вічі. Йшов на вирубку лісу, чи комусь ремонт зробити. Тож треба теж якусь копійку заробити. Але було, інколи і зустрічались, по приїзду, на стіл клала гроші, він усміхнеться й відразу ховає очі. Але похвалить,
- А ти молодець! Бачу задоволена, гарні гроші заробити вдається.
І більш ні слова, як і що? Себе втішає, добре, хоч не думає казн ащо. Напевно ж про все дізнається в сина. А він щирий, розкаже, то ж дитина. А, що ж кохання?! Десь заблукало, як відлуння і не повернеться, вже немає й сподівання.
*
Софія поспішала, давно цей день чекала. Ласкавий промінь ніжно торкнувся її обличчя. Від думки, на мить здригнулась, ну от, лиш два місяці й будем прощатися. Від хвилювання, на скронях помітно здулися вени. Різко зупинилась, але ж все добре, син вдало склав екзамени. Вона досягла своєї мети, в училищі навчатиметься. В душі з розсіяними думками, назад оглянеться. Роки прожиті в подружжі згадає, адже давно втрачене кохання, серце страждає. Тоді, вже буде краще розірвати всі стосунки. А сину, з Польщі буде надсилати гроші й подарунки. Заради нього служитиме панянці, хоч давно зникли з обличчя рум’янці. І ніби пізня осінь вплітає в коси сиві павутини, але вона, на все згодна заради дитини.
Аж ось і стежка. Нема на клумбі квітів, відцвівший кущ бузку від вітру шелестів. То ніби зустрічав її привітно. За мить хитнулась, поглянувши в вікно. Наталю вздріла, в своєму фартухові. До обличчя відчула прилив крові. На мить завмерла та все ж вирішила зайти. Але ж не втече кругом хати. То ніби в серце ніж та треба гордість мати. Адже, хоч й колишнього коханого та все ж роками була мати.
Стиснуло в горлі, важко говорити, все ж наважилась двері відчинити.
Відразу, в ніс вдарив запах м’яти й чебрецю, уздріла почервонілу молодицю. Та махнула рушником й косо позирнула до свекрухи,
- Піду, в себе знайду липучку, знов налетіли мухи.
Й ледь не спіткнувшись, вискочила з хати. Думка-стріла, нехай краще так, навіщо щось брехати.
З пустою тарілкою в руках, стара сиділа в ліжку, побачивши невістку, в очах з’явився страх і похапцем потягнула на себе рядюжку. Злісно звернулася до неї,
- Ану, забери тарілку! Три дні поспіль, варениками годують. Подай води, я вип’ю пігулку. Але ж пенсію мою одержують. Кажуть ледве на ліки вистачає. А їм то що, напевно може брешуть, то ж Роман гроші заробляє! Це добре, що приїхала, гроші чи долари поклади в шухляду, я ж втомилася, замучили, нехай приляжу. Та допоможи, накрий простирадлом ноги. Ти знаєш, не можу позбутися тривоги. Богданчик теж, пішов з ним у ліс працювати. Грошей катма, чому мало заробляєш, що ти за мати?!
В очах вогонь і знову мовчала, образи ті, вдала не помічала. А серце гупало, шаленіло. Одне бажання втекти, душеньку гріло. Ні-ні ті помисли, погляд у вікно до неба. Дай Боже сили нині змиритись треба. Ніби не чула тих образ, колючих й не бачила тих поглядів, зміючих. Думка оса, бач, що захотіла, знову долари на ліки! О, їй би сліз пролить ріки. Та лиш одна сльозина затремтіла на віях, думки холодні, ніби в сніговіях. Адже ці гроші заробляла для сина, ні, не віддам, хоча ми і родина. І тихо, наче й в хаті не була, в душі раділа, нарешті змогла! Все ж кілька раз, як йшла додому озирнулась, із болем в душі, криво посміхнулась. Чому раніше рішучості не мала? Навіщо молодість згубила, все прощала?
Вже за вікном стемніло, вона чекала сина й чоловіка. Дивилась до ікон, молилась, що вдома, сину буде втіха. Образи із смутком, у вечірній млі втопила, наскороруч пельменів наліпила.
Стрілки годинника бігали на циферблаті, важке чекання, на устах, раз-у-раз відчувала сльози, солонуваті. Нарешті, різко відчинились двері, геть відступили, думки химерні.
Теплі обійми матері й сина, сповзла на плечі шовкова хустина. Син вже легінь, ніжно в очі заглядав,
- Матусю, люба, я так тебе чекав!
- Як ти підріс, милий мій синочку!Дай же погляну, постій хвилиночку! Дай надивлюся моє янголятко!
Й погляд на двері,
- А де ж наш татко?
Це запитання, йому одне із неприємних. Якщо не мають почуттів взаємник, то що шукати винних?
- Та зараз розповім, він у бабусі.
Тільки тепер, помітив сивину в її волоссі,
- Мамо пробач, я нічого не зміг зробити, він там з Наталкою, сказав не прийде, там залишиться жити.
Вставало сонце і сідало. Серденько спокою бажало. І задивлялася нічкою в зірниці, здавалося, позбулася в’язниці. У піднебесся здіймались світлі мрії. Минуло кілька клопітливих днів.
Літній день, хоч і сонячний , привітний, все ж навівав смуток. Всі образи, Софія намагалася зібрати в жмуток. І по дорозі до автобуса, ніби на вітер викинути, в небуття, щоб той розвіяв, а вона думає лише про майбуття.
Посеред хати дві валізи на колесах. Сидячи, руки склала на грудях, бриніли сльози на очах,
- Синку, пробач мене і не суди строго, подякуймо цьому порогу. Попереду на нас чекає дорога. Квартиру винаймемо в місті, згодом будеш навчатися, а я в Польщу подамся в серпні. Звичайно ти не будеш жити в розкоші, доки навчатимешся, будеш мати гроші.
Вже не маленький, за неї син у душі страждав, почервонів та все ж несміло запитав,
- Мамо, а як же твоє особисте життя?
Ледь вгамувала часте серцебиття. Вже ніжний материнський поцілунок у чоло.
- О синку, любий, моє кохання давно відцвіло. Все що було, вже давно полином проросло. Лиш гіркоту я відчуваю на устах, гляну на тебе, солод, бо попереду шлях. Твій шлях синочку, в світле майбуття, заради тебе, твого щастя! Я народила тебе на цей світ, тільки шкода, терпіла скільки літ! Отих принижень, зрад і неповаги, одна у ліжку, безсонні ночі, часті тривоги. Тільки заради тебе терпіла сину, топтала свою гордість, грішми підтримувала батькову родину. А може ти не пам’ятаєш, крім бабці й сестрі перепадало.
- Та ні матусю! Просто знаєш. Мене це так довго дивувало. Чому задовго все терпіла, пробач, вже бачу посивіла. А що ж далі, після навчання?
-Тож я маю сподівання. Поїдемо в Польщу, ні це не жарт, тобі зробимо закордонний паспорт. Думаю там і ти знайдеш роботу. Я вже маю дозвіл на постійне проживання. Звичайно, якщо ти будеш мати таке бажання. Ну, а захочеш з батьком спілкуватись, я буду тільки на краще сподіватись. Твоє життя, то ж сам вирішувати будеш. Все ж сподіваюсь і про мене не забудеш.
Широка траса, автомобілі в два ряди. Себе втішала, що їде не назавжди. І нині, заради сина зароблятиме гроші, щоби його умови життя були ліпші. Та ніби здалеку, підпливала думка за Україну. Шкода, що змушена покинуть свій край, родину. Поки що краще там, хоч й важко та треба виживати. Заради тебе синку, бо я твоя мати!
20.10. 2021р
ID:
929490
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.10.2021 08:44:20
© дата внесення змiн: 12.10.2025 08:01:30
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
