Котила осінь колесо по колу,
прибравши липи, мов дівчат, в чільці.
Внизу туман водив обвислим волом
по таборах смерек і ялівців.
Безмовне здивування: дід з онуком
( і він сюди ж. Літ, видно, вже під сто…)
йде до помосту метушливим кроком
з кийком в руці, розкриливши пальто.
На поклик відгукаєшся Марічки,
що заблукав між горами Карпат?
Он там, мабуть, стрічались, біля річки,
котру з дівочих сліз злив водоспад.
З канатівки розгледиш й полонину,
вона збирала верес там й чебрець.
З палкого серця голос рвався й линув
про те, що «кнєзєм» хоче звать тебе.
Огорнеш смутком всохлу сокорину.
На ній давно обгніздились птахи.
Тобі під нею вишивала й сину
сорочки, кептарі і сердюки.
Охопиш з висоти орлиним оком
овечість хмар й живе єство Карпат.
Немов печать, скупа сльоза- і спокій.
Лише про нього тут ліси шумлять…
…Котила осінь колесо по колу.
На діда задивилась я іздолу.
Дуже гарний опис гір, природи. Дякую за мальовничі краєвиди і цікаву екскурсію, дорога Валентинко! Щастя Вам і благополуччя, море радісних вражень і почуттів та гарного настрою!
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Душевно, глибоко зворушливо та мальовниче, коли читав та мені одразу гора Захар Беркут згадалася. Особливо момент, коли спускались до внизу, а там стояв туман…
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Яка краса! 
чудова поезія!
