|
Осінній день… по обіч дороги, смужкою листяні дерева, кущі. Понизу ледь сухі й руді трави, деінде видніються блакитні квіти цикорію.
За ними краєвиди полів, деякі орані, чорніють, а деякі під стернею зернових. Вдалині степ, немовби рядно, здається потопає в сірих й білих хмарах.
Так, погода в цей день мінлива, то сонце вирячиться із-за хмарин і кине ніжну позолоту, то за мить ховається, мов сердиться, чи наче в хованки грається.
Світлана в автобусі, ледь-ледь ліктем торкається вікна. Пірнає в осінній сюжет, який зігріває серце. Любить осінь, вважає, що з нею має схожість. Очі красивої форми, колір квіток, петрових батогів. Кирпатенький носик, по ньому кілька веснянок та їх майже непомітно. Рожеві щічки, як ніжні стиглі яблучка. Вважає осінь своєю сестрою, інколи, всміхаючись скаже друзям,
- Хіба не видно, що рідня? Тож волосся кольором пшеничної соломи.
Хтось немовби ненароком назве руденькою й хитрою, як лиска. Та вона не ображається. В компанії завжди весела, як заводна, то смішинку якусь розповість, то анекдот. За мить у всіх усмішка й сяючі очі.
Скоро буду вдома, ця думка зігріває душу. Три місяці поспіль відпрацювала в Польщі, заробила грошенят. Із задоволенням, з легким хвилюванням, позирає на годинник, скоро кордон, за чотири години буду вдома. Думки, як квіти в полі, що ухиляються від сили вітру. То про дім подумає, то знову щось планує, а що ж далі?
Її хлопець залишився в Польщі, вкотре посварилися і нарешті вирішили, краще залишитися друзями. Чи радіти, чи плакати й сама не знала. Все ж іноді підкрадається джмелина думка, а можливо я його і не кохала. Та біс у ребро, так і буде, побуду вдома, а там знову поїду. Цього разу поближче, мабуть у Київ. Взимку краще в якомусь кафе працювати, як мама каже, в теплі й не голодна.
Переводить подих, журиться, роки-роки і де ви взялися? Батьки розпочнуть моралі читати, пора зупинитися, в двадцять чотири роки вже треба діти мати.
Перед кордоном ряд автомобілів і автобусів не рухаються. В розчаруванні, в очах смуток. От і приїхала вчасно, така черга, мабуть доведеться не менше трьох годин чекати. Автобус зупиняється поруч з чорним шикарним автомобілем. Ого! Сплеск емоцій приховує в душі. Роззявивши рота, носом торкається скла вікна.
З автомобіля вийшов, в міру вгодований, середнього росту чоловік. Сині джинси обтягують його стан, це, що перше кинулося їй в очі. Увагу привернула чорна кепка, із-за якої було неможливо побачити обличчя.
Не контролюючи себе, вирячила очі. Це ж треба, а волосся такого ж кольору, як у мене. Щастить же людям, «сам как с ларца, да каков же с лица?»*, а видно крутий. Чоловік позирнув на автобус, їй здалося всміхнувся до неї. Дивина, відчула, що червоніє. Невже та усмішка до мене? За мить, різко відсахнулася від вікна. Ото, скаже село вирячилося.
Водій, бажаючим пасажирам дозволив вийти із салону, повідомивши, що є час випити кави. Таких немало виявилося, копошаться один поперед одного, поспішають до дверей. Чи й собі вийти, подумала й під руку підхопивши сумочку, прямувала за іншими.
У кав`ярні, людно, вільні місця залишилися тільки біля барних столів. Все ж вирішила, ну нічого, трохи постою, можливо й на краще, ноги розімну. Згодом у кав`ярні надто гамірливо, людей, як бджіл у вулику. За стійкою українські дівчата привітно обслуговують клієнтів, мило посміхаючись мотаються, як метелики.
Добрих пів години пройшло, поки Світлана взяла каву. В цей час звільнилося місце навпроти великого вікна, біля напів барного столу. По звичці колотить каву, задовольняється запахом. На якусь мить взяла в рот кавову ложку й підняла голову, зазирнула перед собою. За вікном, боком до неї, стоїть той самий чоловік. О, здається й симпатичний, з боку носик рівненький. Він немов побачив її погляд, повернувся до неї.
- Ой, - опустила голову, сьорбнула кави.
Мабуть ми тут довго будемо стояти, людей все більше стає, з такими думками, не поспішаючи йшла до виходу.
Чоловіка біля вікна, вже не побачила. Полегшено перевела подих, то добре, ще подумає, що слідкую за ним. Можливо має якусь мадам, як помітить, мені тільки неприємностей не вистачає. Та й не знати чи українець, чи поляк? Полячки ревниві, свого не упустять, тим паче на своїй території.
Поверталася до свого автобуса. Поруч з відчиненими дверима входу автобуса, біля автомобіля помічає літню, біляву жінку. Вона тихим голосом спілкується по телефону.
Світлана звертає увагу на людей, які не поспішали повертатися в автобус. Здаля помітила того чоловіка, в потоці людей він заходив у кав’ярню. От халепа, напевно будемо довго стояти. За мить ледь всміхнулася, а він здається молодший, більше схожий на хлопця, чим на чоловіка.
Затишно вмостилася на сидінні, назад відкинула голову. Напевно нічна зміна та кава подіяли на неї, занурилась у дрімоту.
Гучний голос водія розбудив її, усіх запрошує до салону.
Як добре, хоч трохи відпочиваю, полегшено перевела подих, бадьоро зазирнула у вікно. Біля кав`ярні майже пусто, дехто поспішає до автобусів та автомобілів. Водій намагається зачинити двері, комусь робить зауваження. Спочатку щось нерозбірливо, а потім голосно,
- А ви куди чоловіче? Мені здається ви не з наших.
Після цих слів, деякі пасажири піднялися із сидіння, з цікавістю спостерігали за суперечкою. Чоловічий голос,
- Та, почекайте, я на секунду, зараз вийду! Будь ласка, я швидко.
За мить, усміхаючись, з букетом білих троянд до неї підійшов хлопець. Так, той самий, з чорного шикарного автомобіля. Він без слів подарував їй букет й відразу вийшов. Хтось з пасажирів ахнув, а хтось плеснув у долоні, із заздрістю зазирають на неї.
Збентежена його поведінкою, від несподіванки округлилися очі, щоки пашіли рум`янцем.
Зачиняючи за ним двері, водій весело в мікрофон,
- От молодь! На все їм часу не вистачає.
По салону тихий сміх. Автобус рушив з місця, ні його, ні автомобіль, їй більше побачити не вдалося.
Трохи оговтавшись, любувалася трояндами. Аж сім, нічого собі, яка краса! Поміж квітів помічає записку. Тріпоче серденько від хвилювання, це ж треба такого. Та відразу засіло сумління, а можливо обізнався? Та ні, зупинила ці думки. У руці телефон, швидко зайшла в Інтернет, цікаво, що означають білі троянди в кількості семи штук? Ясніли очі, читає,
« Зворушливі хвилини пропозиції руки і серця будуть прикрашені подарунком у вигляді цієї композиції ».
- Ух! - Не втрималась від прочитаного.
На неї позирають пасажири, шепочуться. А жінка, що сиділа поруч, усміхнена, звернулася до неї,
- А троянди краса! Що не встигли розпрощатися?
Вона нічого не відповіла, намагалася прочитати записку. Їй здається, що букви скакають перед очима й були доволі великі. Намагається заспокоїти емоції, зосередитися на текстові;
« Золотенька привіт! Буду радий, якщо ти мені подзвониш, в крайньому разі напиши адресу. Я обов’язково приїду, знайду тебе. Богдан.»
Перезвонить… але де ж номер? Немає!
Скривившись, кліпає очима, чомусь здається весь світ впав на плечі. Такий початок і за мить уже кінець? Відвернулася до вікна, не хотіла, щоби хтось у її очах побачив розчарування. Кілька хвилин терпіння, але знову повернулася до записки. Легка усмішка прикрасила її обличчя, в самому кутку записки, дуже дрібним почерком, написано номер телефону.
Вже гул автобуса здається мелодійним, чомусь так тепло на душі. Відчуття чогось нового, великого, радісного і доброго. Прагнення своє життя почати з чистого аркуша. Від думок ніби серце стає гучніше битись. Чомусь на неї уважно зазирнула жінка. Напевно помітно, що хвилююсь, але чому! І вже сама на себе обурюється. Та за мить до себе пригортає троянди, але ж приємно. Чорт забирай, уміє підійти, заінтригувати, ще й на обличчі славний.
В такі моменти, коли думки на роздоріжжі, вона зазвичай слухає музику. Тому, помітно різким рухом руки, на вуха одягла навушники.
Це мабуть доленосний збіг. Вона почула пісню Ірини Федишин «Білі троянди». Слова пісні на неї справили солодке враження, відкинула сумління.
Час швидко пролетів. Ще пів години і вона вдома. Зазирає в телефон, вагається, передзвонити, чи дати адресу? А можливо не треба, зупиняє себе. Зазирнувши у вікно, задоволено задивляється вдалину, треба знайти рішення, треба. Їй ніби хтось нашіптує, а що ти втратиш? Ти десь занадто рішуча, а тут ні? Час летить, роки спливають, пора свій човен пришвартувати до берега.
І вже немов махнула рукою, написала адресу, а хай там, можливо це жарт та час покаже.
Світлана піднімається на другий поверх. В телефоні звук, прийшла СМС. Однією рукою притискає троянди, іншою, хвилюючись, у телефоні відкриває СМС;
«Я радий, що відповіла. За два дні чекай на мене. До зустрічі. Богдан.»
В душі сама із собою сперечається, чи вірно вчинила, чи ні? І все ж, з піднесеним настроєм, відкриває замок дверей. Можливо ці троянди стануть початком справжнього кохання, хто знає. Як вирішить доля і час покаже, нехай би вже швидше минули ці два дні.
За дверима шурхіт, радісні голоси батьків,
- Напевно наша доня. Як добре, що вже приїхала.
.
2019 р
ID:
853424
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.11.2019 09:44:46
© дата внесення змiн: 17.09.2025 17:42:54
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
