Лиш темна ніч пускає сліпе більмо місяця, поміж гілля у лісових хащах, як з усіх-усюд на галявину збігаються мавки. Радісно сміючись і жартуючи з лісовиками. Вони запалюють велике вогнище, щоб віддатись в сакральні обійми Святобора, бога лісів, і дарувати свою невинність палючому дотику Перуна. Вони кружляють у містичному танку, манячи вигинами свого чистого тіла старечих лісовиків. Нерідко мавки, віддавшись у пориві окультної пристрасті, оголяють свої тіла скинувши лісову одежу, щоб краще відчути огненні язики полум’я на ніжній шовковій шкірі. Та все закінчується як і почалось, місяць зникає, пристрасть танців гасне, а мавки розбігаються по своїх лісових нетрях, в очікуванні нової ночі. І ось інколи, коли це стається раптово, то нічні цариці, можуть, забувшись у часі, прогавити світанок і чимдуж тікаючи у нетрі, забути на рогатому гіллі свою лісову одіж. Якою потім ще довго бавиться пустун вітер, гойдаючи її мов вітрила пристрасті.
Мораль: Не так мораль як побажання до мавок лісових, щоб не забували, чи навмисно не викидали елементів своєї нижньої білизни, адже вдень, можливо лісом прогулюватимуться діти з батьками і їм важко буде поясними всі сакральні значення цих містичних ритуалів. Тож давайте уникнемо непорозумінь.
(с) Володимир Ухач
