Я пізнавав цей світ навпомацки, щосили заплющивши очі дозволяв пальцям проникати у незвідану темряву, у мене й до цих пір залишилася звичка, коли я вертаючись додому бачу перед собою рівний шматок бруківки я йду вперед, долаючи страх і сумніви, що от – от, об щось вдарюся…можливо це дивно однак мені стає легше…я підсвідомо стаю сильніше і мабуть більш впевненішим…знаєте, ми всі такі мандрівники у темряві життєвих реалій, багато з нас боїться власних тіней, важливих рішень та вчинків, ми ховаємося і озираємось в надії, що за нас хтось все вирішить і допоможе…як наслідок ніякий «дядечко» не приходить і нічого не змінюється, все летить у вир паніки і нервостресів…ось тому кожного дня, випробовуйте себе на міцність, особисто я щовечора йду ось так на кілька кроків уперед…і знаю що все буде гаразд…
