Я соняхи до серця пригорну...
В них стільки літа й неба голубіні!
Зачепить вітер зболену струну,
Сповільнять хід мірильники настінні.
Нехай біжить по коліях життя...
Тихцем зійду на сонячній зупинці.
Дідисько-дуб вже віти он простяг,
Додолу трусить жолуді-гостинці.
Хатина бабці білим реп'яшком
Вчепилася край вулиці,старенька.
І до дверей стежина в'ється швом,
У грудях щось здригнеться і затенька.
Люстерця жовтоокі розцвіли!
Медово плачуть в гущу молочаю,
Вже скоро ніч накрапає смоли...
А я до серця сонях пригортаю....
**Фото автора
Декілька чудових поетичних знахідок! Мірильники настінні, хатина бабці білим реп'яшком, стежина в'ється швом, ніч накрапає смоли - ось що робить цей вірш непересічним, на мою думку. І якесь невловиме відчуття образності. Лірика, як вона є. Ні додати,ні відняти.
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Від душі дякую за такий теплий коментар! Дуже-дуже приємно!