А ніч намотує печалі на життя,
Відкриті двері та пуста кімната.
І знову не зустрілися вуста,
Лиш фотографія в руці зім’ята.
Летіли ночі наздогін тих днів,
Падали ноги, дряпалися руки.
Він так її срібних очей хотів,
А мав лиш тільки срібні муки.
І знову ніч його сховає тінь,
Тут божевілля ломиться у душу.
Життя тонке неначе волосінь
Та все одно кричить, що не відпущу.
І в сон прийде вона своїм видінням,
Торкнеться ніжно його зсохлих губ.
На мить прийшло його спасіння,
Теплом її тонких прекрасних рук.
Прокинувся і піт холодний,
Стікав рельєфами гарячих вуст.
Він так кохання був голодний,
Хотів її він слів, а чув лиш звук.
