І ніби, все залишилось так, як і завжди
Довкола параноя, крики, метушня
Натовпи людей, біжучих в нікуди
Серед яких колись була й вона
Та враз, свідомість її перевернулась
Все стало не так, як звикла вже була
Коли сльоза її щоки торкнулась
Ламаючи кістки її крила
Ніч, темрява, лиш світло одного ліхтаря
Міст, вода і висота
За перилами силует колись незламного духом бунтаря
Вона лиш дивилась, як він кидався вниз з того моста
На білу стежку, створену із сліз
Вона ступила легко, ледь відчутно
Поруч чутний дикий виск коліс
Машини в темряві зникали якось мутно
Вона не бачить сенсу більш ні в чому
Найбільш незламних зламує буття
Для чого битися об стіни в світі цьому
Коли так мучить доля вартих Великого життя
Від тої миті, чого б вона в дорозі своїй не шукала
І куди б очі її не споглядали, бачили вони лише одне
Образ людини, яку вона колись начебто знала
Начебто знала, як виявляється проте
Чим реальність його що миті годувала
Вона не знала, не знала і усе
Що сутність його перестраждала
І який тягар він по життю несе
Не знала, та хотіла дати б йому життя ще мить одну
Вона б без сумніву його спитала лиш: „чому”
Не розуміючи істину просту:
Він просто втомився від питань на зразок: „чому”…
