Та невже ми помрем у безодні забутих думок?
Та невже ми зостанемось подихом зраджених тіл?
І невже кожен наш непомітно загублений крок,
Нас примусять покласти трофеєм на зламаний стіл?
Ти блукаєш в розмовах і в пастках втрачаєш любов,
Ти цураєшся правди... Та краще б її не було...
Ти знаходиш себе. і втрачаєш себе. Знов і знов.
І даремно бажаєш зібрати розкришене шкло.
Не питай же мене, бо слова мої гострі, як ніж.
Кожна літера в них - це для тебе у спину удар.
Радше швидше мені язика нагостреного зріж,
І позбав же мене цих умисно отруєних чар.
Я тобі не суддя і суддею не буду завжди.
Я тобі не слуга - не підвладна тобі лють моя.
Перед тим, як підеш, ти бодай же хвилину зажди,
Не дарма серед хмар запалала остання зоря.
Ти не вмієш читати життя поміж чорних чорнил.
Ти не вмієш шукати вухами навіяний тон.
Ти стираєш усе, як стираєш із совісті пил.
Не під силу тобі тільки стерти пророчий цей сон.
Ти у нім станеш катом й до страти себе проведеш.
Вирок зірветься сам із твоїх вже покараних уст.
І сама ти життя у самої себе забереш,
Як підступний дивак, на ім'я, що лукаве, Прокруст.
