Дощ шаленів, і стукав у вікно,
Жбурляв по склу колючими цівками.
Надворі осінь ткала полотно
З ниток-дощів, розчесаних вітрами.
Вплітала сум в строкатий візерунок,
І знову гірко плакала-ридала…
Я в осені шукала порятунок,
Неначе все вона про мене знала.
Розклала листя-карти десь на пні
І довго мудрувала, ворожила,
Немов могла вернуть щасливі дні,
Та це зробити їй було несила...
Почати б все із чистого листа,
Та мчать вперед життєві коліщатка.
Візує пам'ять втрачені літа,
І на листі стоїть велика крапка.
Я вийду в дощ, я обнімуся з вітром,
Сумне пророцтво осені пробачу.
Сльозу зрадливу непомітно витру,
Коли йде дощ – не видно, що я плачу.
