І
Я сивий весь – не по літах,
Бо сивину
За ніч одну
Дать може тільки наглий страх.
Кістки криві, та не з труда,
Закляклі від безділь пустих,
Бо підземелля – то біда.
А в мене доля – доля тих,
Кому повітря свіжий пах
Є недоступний в ланцюгах.
За віру батька я стою,
Чекаю в узах смерть свою.
Мій батько в полум’ї згорів
За віри праведний порив.
За це ж його стражденний рід
У підземеллі зносить гніт.
Було нас сім – тепер один,
Шість юних, я один в літах,
Скінчили ми святий почин,
Здолавши від Гоніння страх.
Один в вогні, а два в бою
Скріпили кров’ю честь свою,
Померли так, як батько вмер,
За Бога, що зреклись тепер
Злі вороги. В темниці три,
Лишивсь один з них до пори.
II
У стилі готики Шийон,
В темниці сім цвілих колон,
Масивних, сірих і шорстких,
У світлі проблисків скупих.
А промінь сонця з сил усіх
Проник в розколину в стіні
І, гинучи в пітьмі на дні,
Долівку мокру освітив,
Мов блиск болотяних вогнів.
Там кільця на колонах всіх
Тримають ланцюги міцні,
Страждаю в ланцюгах я тих,
Сліди лишають на мені, –
На тілі незнищенний знак.
А день новий скінчився так,
Що біль лишивсь в моїх очах, –
Не бачу сонця світлий шлях
Роками – не злічити їх;
Згубив рахунок літ тяжких,
Як згинув брат останній мій.
Я ж біля нього ще живий.
III
Нас прикували до колон,
І трьох нас розлучив полон.
Тож так було – ми день і ніч
Не бачили близьких облич,
А морок мертвенно-блідий
Зробив чужими назавжди.
Хоч разом ми, та кожен сам,
І лиш серця єднались нам.
Тож втіха нам одна була
У цім притулку горя й зла, –
Ми чули рідні голоси,
Любові сповнені й краси.
В новій надії, чи в старій,
В піснях шукали радість мрій.
Та з часом тон пісень сумний
У підземеллі майже стих
Й луна від мурів кам’яних
Несла вже ослабілий звук,
Що вільним був колись від мук.
Можливо сон це, та мені
Чужими стали ці пісні.
IV
Із трьох – найстарший був я брат,
І щоб підтримати усіх
Робив найкраще все, що міг,
І разом діяли ми влад.
Найменший – батькова любов:
У нього мамина краса,
Блакить очей – як небеса,
З-за нього душу рвав з оков,
Бо дійсно, що була в біді
Ця пташка, у такім гнізді.
Він був прекрасний, наче день,
(Якщо був гарним день мені,
Як для орла, що в вишині) –
Без заходу полярні дні,
Аж поки літо скінчить біг
Було безсонне літо з ним.
Син сонця, вдягнутий у сніг,
Він був безгрішним і ясним
І вдачу променисту мав,
А сльози лив лиш з бід людських, –
Текли як із струмків гірських,
Аж поки не стихав той біль,
Що йшов до нього звідусіль.
V
Був третій чистим у душі,
Та завжди в сутички спішив;
Міцний був тілом, вдачу мав, –
На бій би з цілим світом став,
Щоб в перших згинути рядах
Охочіше, ніж в путах гнить.
Душа від пут тих молода,
Я бачив, гине, та мовчить,
Подібно, як моя в цю мить.
Душі розраду я давав, –
Про дім наш пам’ять зберігав.
Він був стрільцем узгір’їв, лук,
Стріляв там оленів, вовків.
Йому тюрма – провалля зів,
А скуті ноги – мука з мук.
VI
На водах Лемана* Шийон, –
Там футів з тисячу до дна
Сягає водна глибина.
Спускали лот в пітьму глибин
З Шийона сніжнобілих стін,
Що над водою височать.
Подвійний мур зі стін і хвиль
Живим дав схов, де смерть і гниль.
А під поверхнею води
Похмурий склеп у глибині,
Де плюскіт чувся ночі й дні.
Над нами не стихав цей шум.
Я чув краплини льодяні, –
Крізь ґрати вітер їх жбурляв,
Що в небі радісно гуляв.
Тоді і скеля кам’яна,
Я чув, здригалась аж до дна.
А я б зі сміхом смерть зустрів, –
Бо з нею б вільним полетів.
VII
Як мовив я: мій брат марнів,
Могутній дух його збіднів,
З огидою він їжу брав,
Та не тому, що не сприймав, –
Ми звикли до харчів простих
І не шукали страв смачних.
Нам часто замість молока
Була вода із рівчака.
А хліб, мов у сльозах рабів
Вже мокнув тисячі років,
Відколи першим хтось на страх
Закрив людей, як скот, в клітках.
Та що йому це, а чи нам?
Не це зсушило душу там.
Мій брат таку натуру мав,
Що і в палаці би страждав,
Це мов йому закрили б вдих
На вільних схилах гір крутих.
Де ж правди суть? – Він мертвим ліг.
Не міг я руку дать йому,
Не міг рознести цю тюрму,
Хоч рвався там з останніх сил,
Щоб пута розірвать навпіл.
Він вмер – зняли кайдани з крил
Й могилу вирили мілку
В печері темній у кутку,
Хоч там його сховать благав,
Де б промінь сонця досягав.
Безглузда думка це була,
Бо інша з голови не йшла,
Що навіть смерть у цій глуші
Не дасть спочин його душі.
Даремним був мій плач до них,
Я чув лише холодний сміх.
Там, під долівкою тюрми,
Ліг той, кого любили ми.
Його пустий ланцюг звисав
І Вбивству пам’ятником став!
VIII
А цей, улюбленець, наш цвіт,
Був пещений з дитячих літ,
Ніс образ матері лицем,
Був рідним радості вінцем,
Для батька-страдника – снага,
Мені утіха дорога, –
Кріпився я, щоб разом з ним
На волю вибратись живим.
Він теж носив свободи дух,
Що поки в серці ще не стух.
Та все ж він в’янув день за днем,
Мов квітка спалена вогнем.
О Боже! Тяжко це збагнуть,
Що йде душа в останню путь,
Забравши образи живих;
Я бачив – крові нурт затих,
Я бачив – хвилі руйнівні
Ламають прагнення земні,
Я бачив ложе там страшне
Гріха, що мучило мене, –
Були там муки, горе й жах,
Незмішані в моїх думках.
Він гаснув лагідний такий,
Весь змучений, худий, слабкий,
Хоч і без сліз, але ридав
По тих, кого він покидав.
Рум’янець на щоках блідих
Був наче над труною сміх.
Та гасли кольори ясні,
Мов райдуга удалині.
Прозора яснота очей
Зменшала темноту ночей.
І жодних нарікання слів,
Ні скарг на долі злий засів,
Розмовами ж про кращі дні
Хотів надію дать мені.
Пірнув я в тиші глибину,
Бо знав, що втрати не мину.
Зітхання він свої спиняв,
Природну слабкість укріпляв,
Поволі стогін той стихав, –
Хоч прислухавсь я, та не чув.
Гукнув, бо страхом скутий був,
Я знав – надії вже нема,
А страх той додала тюрма.
Гукнув – здалось, почув там звук,
Зірвав ланцюг зусиллям рук,
До нього кинувсь – та не стрів,
Лиш чорну тьму розворушив,
У котрій жив і дихав тим
Повітрям камери бридким.
Остання найдорожча нить,
Що мене з вічністю кріпить,
Що в’яже в ціле весь наш рід,
Порвалась в цьому місці бід.
Один в землі, а інший ні,
Брати без дихання, одні,
Я руку неживу стиснув,
На жаль і я холодним був.
Я був безсилий і німий,
Та відчував, що ще живий,
І якось страшно так було,
Що все улюблене пройшло.
Чому й тепер
Я ще не вмер?
Не мав надії, віру мав,
Тим смерть чванливу я долав.
ІX
Що трапилось зі мною там,
Того не знаю я й не знав:
Не стало посвіту очам,
А потім морок теж пропав.
Думок не мав, тривог не чув, –
Камінним між камінням був,
Стояв, забутий тут людьми,
Мов гола скеля у пітьмі.
Було все сірим, в тім-то й річ,
Що це були ні день, ні ніч.
В темниці промені ясні
Були ненависні мені.
Вбирала простір пустота,
А нерухомість – суєта.
Там не було земних страждань,
Ні перепон, ні злодіянь,
Лиш тиша, подих забуття, –
Ні смерть була це, ні життя.
І море лінощів тупих,
Німих, застиглих і сліпих!
X
В мій мозок світла зблиск попав, –
Це був веселий пташки спів,
Він то стихав, то знов звучав, –
Не чув я кращих співаків;
Я вдячним був, та у очах
Промінчик подиву зачах,
Тож мить цю бачить не могли, –
Я був товаришем імли.
І це примусило вернуть
Мої чуття на звичну путь;
Знов бачив стіни й діл тюрми,
Що облягли мене німі,
Знов бачив я там сонця міць,
Що кралося в пітьму темниць,
І там, де тріснула стіна,
Сиділа пташечка ручна
Й співала лагідні пісні;
Блакитні крила розвела,
В одне події всі сплела,
Здалось, співала лиш мені!
На все я з подивом дививсь,
Чи ще побачу це колись.
Шукала пару тут мала,
Хоч так самітна й не була;
Прийшла, щоб дать мені любов,
Яку вже не чекав я знов,
Мене вітала залюбки,
Чуття вернула і думки.
Не знаю: вільною була,
Чи клітку кинула свою,
Та знаю я неволю зла,
Тож долю обійди мою!
А може був цей мій співець
Крилатий Раю посланець.
О небо, час ти цей пробач,
Що викликав то сміх, то плач
Здавалось, що в годину скрут
Душа братерська ходить тут.
Та врешті відлетіла геть,
Я знав: була це дійсно смерть,
Життя б він не лишив земне,
Щоб двічі кинути мене
Самотнім, як кістяк в труні,
Чи то як хмара вдалині,
Що йде самотня у політ,
Коли скрізь чисті небеса,
І квітів вранішня роса,
Землі чаруюча краса,
Коли радіє цілий світ.
XI
Та долю час мою змінив,
Знущання варти припинив,
І я не знав, чому це так,
Бо кожний з них був як хижак.
Та так було, і мій ланцюг
Лишився вільним, тож навкруг
Ходити міг я години
Там від стіни і до стіни,
Туди-сюди і навпаки,
Стоптав дощенту ті стежки;
Я всі стовпи там огинав,
Вертаючись де починав;
Лиш в тім ходінні не хотів
Торкнутися могил братів, –
Боявся, що недбальством ніг
Їх ложе осквернити міг;
Зробився подих мій важким,
Розбите серце – нечутким.
XII
Зробив я східці на стіні,
Та не для того, щоб втекти,
Не мав близької вже рідні,
Тож не було куди іти.
Був світ широким і тому
Зробив би ширшою й тюрму:
Не мав рідні, дітей, батьків,
Ні друга, щоб біду ділив.
Від цих думок я втіху мав, –
Ніхто зі мною не страждав.
По східцях пнувся до вікна,
Була потреба в тім одна, –
Хотів я знов на шпилях гір
Спинити люблячий мій зір.
XIII
Я їх побачив і вони,
Були все тої ж вишини.
Я бачив їхній вічний сніг,
Озерний виблиск вод гірських,
І Рони голубої біг.
Я чув потоків бурних спів
Поміж каміння і кущів.
Біліло місто вдалині,
Пливли вітрила мандрівні.
І був там острівець малий,
Мій усміх викликав слабкий,
Самотнім в полі зору був.
Він зеленів, як зілля жмут,
Чуть ширший за долівку тут,
Три дерева росли на нім,
Обдуті вітерцем гірським,
І води мимо них текли,
І квіти молоді росли
Прекрасних запахів і барв.
Гуляли рибки край стіни,
Здалось, що радісні вони.
Орел на вітру впав порив,
Здалось, що так ще не летів,
Потужним був у нього змах.
Знов сльози блиснули в очах,
Відчув неспокій – я б хотів
Не покидати ланцюгів.
Коли донизу я ступив,
То темрява мого житла
На мене тяжко знов лягла.
Мов це була могила знов,
Що берегла братів любов.
Так погляд помарнілий мій
Шукав для себе супокій.
XIV
Пройшли роки, чи місяці,
А може дні – не рахував,
Невтішні очі – два сліпці,
Із них лиш сльози я стирав.
Зайшли раз люди мовчазні.
Я не питав їх: Хто? Чому?
Було однаково мені, –
Носити ланцюги, чи ні;
Навчивсь любити я тюрму.
Отож коли вони зайшли,
Кайдани скинуті були;
Потужних стін убивчий гніт,
Для мене був як власний скит!
І я відчув – прийшли за тим,
Щоб я лишив цей другий дім.
Дружив я з павуками тут,
Дививсь на їх постійний труд,
На мишу в мороці нічнім,
Хіба ж мені є гірш, ніж їм?
Були ми в'язні без вини,
Хоч я, володар живини,
Міг вбити їх,та дивна річ, –
Ми прожили без протиріч;
І другом став ланцюг мені,
Так довго ми були одні;
Ми там зробились ким хто був;
Зустрівши волю, я зітхнув.
George Gordon Byron, The Prisoner of Chillon
ID:
1069793
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 01.10.2026 15:50:15
© дата внесення змiн: 02.10.2026 22:21:04
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
