Осінній ліс чоло своє схиляє
на плечі у нічної самоти,
блискучим танцем місяць кружеляє
в листках заснулих в лоні темноти.
Летить, свою вуаль розкривши білу,
та вмить затихла божевільна гра,
себе у світла звивинах явила
травнева переливчаста зоря.
Німий докір вуста скував змертвілі,
поставу царську набула печаль,
і на гілках, на темному довкіллі,
повільно гасне сріберна вуаль.
Теодор Траянов, Лунен воал
Склонява есенния лес главата си
над рамото на нощна самота,
луната в лъстен танец се понася
на сенчести задремали листа.
Лети, безкраен бял воал развява,
но в миг притихва шеметна игра,
в светливите извиви се явява
отсянката на майската зора:
скръбта говори в царствена осанка,
ням укор мъртви устни е сковал,
в леса по тъмни върхове и гранки
загасва бавно сребърен воал.
