|
ДІТИ НОРМАНДСЬКОГО СОНЦЯ
Вступ
Кілька місяців тому мені довелося покинути Францію. У мене більше немає батьківщини і, як я вважаю, немає імені. Останні тижні я живу в Барселоні. Якщо ніхто не стане мені на заваді, я залишуся тут назавжди. Мені було легше говорити про еміграцію, ніж емігрувати. Справа навіть не в тому, що я не міг чи не знав як це зробити. Ця країна так сильно вкорінилася всередині мене, що навіть якби я сильно хотів, я б не міг її позбутися. Я пишу, думаю і боюся, що навіть говорю з людьми як француз. Найбільша трагедія в тому, що і помру я, швидше всього, як француз.
Я пишу цей текст, аби більше з ним не жити. Я хочу відпустити свою батьківщину. Я прагну показати тобі, читачу, ким би ти не був - каталонцем, андалусійцем, кастильцем або навіть італійцем, як виглядає моя країна і чим вона живе останні, я вірю і молюся за це, свої останні п'ятдесят років. Цей рукопис — те, що ти тримаєш в руках — це історія моєї країни, написана її істориком для тих, хто знає словосполучення «Шоста республіка» лише із новин.
1.
Я взагалі не люблю говорити про ностальгію. Але якщо вже й доводиться,
то краще вести мову про смуток за місцями, яких ти давно не бачив.
Наприклад, у дитинстві я відчував щось подібне, коли думав про село свого
дідуся в Нормандії. Саме недалеко від того місця, де Огюст Шанель загинув
від сонячного удару.
Але пересічний читач у Барселоні, напевно, навіть не знає, хто такий Огюст
Шанель. Особливо якщо цей читач молодий. Тому мені доведеться пізніше
повернутися до цієї теми.
А стосовно ностальгії — завжди найгірше журитися за тим, чого вже немає і
чого, швидше за все, більше ніколи не буде. Я схильний думати, що тієї
Франції, якою її пам'ятав мій дідусь, — бодай такої Франції — вже ніколи не
буде.
Запитайте жителів Барселони, скільки вони знають про Францію. Вони вам
проведуть невелику віртуальну екскурсію вулицями Парижа. Я не знаю,
наскільки добре вони посвятять вас в таємниці державного устрою моєї
країни. Загалом це мандрівників дуже мало цікавить. Головне, що Мона
Ліза і досі красується в Луврі, що Ейфелева вежа і далі приваблює
закоханих, а крихітні містечка в долині Луари і прекрасний Мон-Сен-
Мішель і досі виграють барвами на різнокольорових листівках.
Окремо варто сказати про те, що в Барселоні я відчуваю себе жителем міста
з душею, міста з історією, як колись у Брюсселі або в Аахені. Вулиці Парижа
давно не носять назв старого режиму. Проспект Центризму, авеню Єдності,
бульвар Шанеля, вулиця Поміркованості… Нове століття перепрошило мою
столицю, змінило обличчя сотень тисяч французьких міст і сіл. Ви більше
не знайдете у Франції історії. Ви знайдете там тільки ідеологію.
Загалом, барселонець швидше поїде в Італію або в Португалію. Він назве
Францію занадто правильною, занадто стерильною, такою, яка не
відповідає його уявленням про романський культурний простір. Мій дідусь
говорив мені, що колись все було інакше. Він прожив довге і цікаве життя, і
я завжди йому заздрив. Він мені і досі уявляється посланцем із минулих
часів, який показував мені життя таким, яким воно було до приходу
центризму.
Дідусь ніколи не критикував центризм. Він завжди мене вчив, що правда
знаходиться десь посередині, що моя свобода закінчується там, де
розпочинається його, і що рішення треба приймати на холодну голову, так
як їх приймають менеджери нашої держави. Але, тим не менше, в словах
дідуся я завжди відчував певну приховану іронію, дуже ласкаву критику,
яку він міг висловити після церковної меси тільки в присутності
найближчих знайомих. Взагалі, дідуся поважали, до нього прислухалися, і
він мав певне слово в своїй громаді. Він був прекрасним водієм і часто на своєму вінтажному Рено їздив зі мною до берегу моря та по місцевих виноградниках. З ним я ніколи не боявся загубитися - йому були відомі здавалося всі стежки навколо Каена.
Дідусь ніколи не був за кордоном. І він про це сильно не жалів. Він
завжди казав мені, що перебування у рідній країні залишило його голову
чистою. Натомість я завжди з неспокоєм гортав енциклопедії із географії.
Мені хотілося глянути хоча б на сусідній Брюссель. На фотографіях він
виглядав не таким красивим, як наш Париж, но там хоча б говорили
французькою мовою.
Одного липневого дня я нарешті побачив бельгійську столицю. Хоча процес оформлення документів
зайняв у мене декілька місяців і добряче мене виснажив, але я ні про що не пошкодував. Брюссель мене шокував. Напевно, не так
сильно тим, що він мені нагадував рідний дім, все-таки я чув там свою мову,
я бачив знайомі обличчя на постаментах пам’ятників — діячів тієї європейської та
франкофонної культури, яку кожен з нас вчив у школі. Це була наче моя
Франція навиворіт.
Мені пощастило приїхати саме в розпал агітації на місцевих виборах. Саме
поняття виборів привело мене, вісімнадцятилітнього юнака, в дикий
ступор. У нас, у Франції, вибори не проводяться. Як пояснюють менеджери
держави, це веде до розколу суспільства, викликає в громадян занадто
імпульсивні емоції та часто не призводить до бажаного результату. Я не
можу сказати щось всупереч цій тезі. У мене немає аргументів проти
офіційних державних догм. Але десь підсвідомо я відчуваю, що влада
повинна бути виборною, як в Бельгії чи як тут в Іспанії.
Поїздка до Бельгії спричинила в моєму житті багато змін. По-перше, в
державних структурах наполегливо розпитували про мету моєї подорожі,
перебування в Бельгії і мої погляди на державний устрій сусідньої держави.
Працівник муніципалітету багато разів мені наголошував, що подорожі —
це лише емоційний порив, марнотратство та ознака фінансової
безвідповідальності. Він повчально додавав: «Вдома і так все є».
Батько теж мені говорив, що в моєму віці я мав би задумуватись над
пошуком стабільної роботи, продовженням навчання, а не витрачати гроші
на різні забаганки. Також неоднозначно на мою подорож відреагували мої
друзі. Вони стали таврувати мене диваком. Їм не було зрозуміло, навіщо я
взагалі їздив в Брюссель, що я там шукаю і чому було не відправитися в ту
ж Бретань або в Лілль, які нічим не поступаються Бельгії. Я намагався їм
пояснити, що хотів глянути на іншу сторону медалі, що мені було цікаво
оцінити Францію збоку. Однак це зробило тільки гірше і відштовхнуло від
мене дуже багатьох моїх приятелів. Мені здається, що тоді вони бачили в
мені, можливо, навіть божевільного.
2.
Коли каталонці мене питають про подорожі, які є загальноприйняті в
нашому суспільстві, я завжди наводжу приклад Лазурового берега, Корсики
та Французької Гвіани. Наше суспільство переконане, що у Франції є все для
комфортного відпочинку і ми зовсім не потребуємо нічого за кордоном.
Лазуровий берег зараз вважається перлиною Середземного моря і, напевно,
найкращим, що тільки можна знайти в радіусі тисяч кілометрів. Корсика
відіграє роль домашньої Італії. Там говорять мовою, взаємно зрозумілою із
італійською, але немає тієї хаотичності та шахрайства, які, на думку наших
чиновників, панують в Неаполі та Ліворно.
Французьку Гвіану взагалі вважають тропічним раєм. Її кордон із сусідніми
латиноамериканськими державами огороджений великою сіткою.
Французам не рекомендується перетинати цей кордон, хоча вони мають на
це повне право. Ба більше, я стільки начитався про небезпеки, які чигають
на пересічного француза в Бразилії, Колумбії чи Суринамі, що навіть в мене
самого немає бажання їхати туди. Крім того, представники найвищих
ешелонів влади та власники найдорожчих корпорацій мають можливість
відправитися до Французької Полінезії. Я навіть не можу нічим заперечити.
У Франції дійсно є все, що їй необхідно.
Добре, але якщо сказати по правді, Лазуровий берег дійсно прекрасний, а
Французька Гвіана — це справді тропічний рай. Корсика — це майже Італія.
Тут немає ніяких розбіжностей.
Запитайте француза, якою подорожжю за кордон він найбільше гордиться.
І більшість з них почнуть розповідати вам про Монако. Так, до інших країн
наше суспільство ставиться з презирством. Ми їздимо туди у виняткових
випадках, і, як я вже і казав, не так часто. Однак Монако стоїть в цьому
випадку відособлено. Подорожі туди не просто не критикують — їх усіляко
заохочують. В принципі, Монако нічим не відрізняється від нашої Франції. І
я й дотепер не збагнув, чому менеджери нашої держави не застосовують до
нього тих самих ідеологічних мірил, які стосуються Іспанії чи Італії.
Особисто я в Монако ніколи не був.
Можливо, ключ до всіх цих загадок лежить в тому, що саме в Монако
народився Огюст Шанель. Я хотів би якнайдовше не зачіпати цієї теми. Але
я повинен пояснити як пересічному каталонцю, так і кожному
майбутньому читачеві, хто ця людина, яку я вважаю одночасно найбільшим
благословенням і найбільшим прокляттям своєї держави.
Огюст Шанель — останній президент та перший менеджер Франції, в
минулому маловідомий провінційний політик із півдня, який, як я вже
казав, сам народився в Монте-Карло. Він з’явився на політичній карті
Франції під час останнього президентського терміну Емманюеля Макрона.
Шанель виступав проти політичних дебатів між лівими і правими та
закликав до єднання народу й порятунку Франції від «ідеологічного
марнославства». Він оперував тими самими гаслами, які використовували
популісти, але робив це без апеляції до історичної правди чи соціальної
рівності. По суті, усе, що він говорив, можна підсумувати його улюбленою
цитатою: "Наш баланс – це практичність правих та співпереживання лівих".
На хвилі цих гасел він разом із ідеологією центризму виграв вибори 2031
року.
Коли я нарешті розібрався із бюрократичною тяганиною після своєї
поїздки до Бельгії, я приступив до навчання на історичному факультеті
Сорбонни. Мене мало цікавила ідеологія центризму, а проте її вивчення
було обов'язковим. Після закінчення першого курсу я нарешті зміг
зосередитись на античності і середньовіччі. Проте вже дуже скоро я
зрозумів, що ці дисципліни нікуди мене не ведуть. Дівчата, з якими я
зустрічався, натякали, що, вивчаючи такі далекі від реальності поняття, я
ніколи не знайду роботу, а отже, ніколи не зможу стать повноцінним
батьком сімейства. Тієї самої думки були мої приятелі і родичі.
Тому із тяжким серцем я перекваліфікувався на дослідника новітньої
історії Франції та розпочав роботу над бакалаврською працею про
президентські терміни Ніколя Саркозі, Франсуа Олланда та Еммануеля
Макрона. Мені необхідно було дослідити останні десятиліття французької
демократії та зрозуміти, як французьке суспільство вступило в епоху
Шанеля. Навчання не приносило мені великої радості – Саркозі я таврував
як огидного корупціонера, Оланда вважав малоосвіченим а Макрона –
недалекоглядним і самовпевненим. Та й як я вже говорив, мене завжди
цікавила романтика давніх часів. До того ж я дуже не люблю відчувати, що
досліджую кінець якоїсь великої епохи.
Скільки б я не вводив у пошукових архівах імена Олланда, Макрона чи
Марін Ле Пен, переді мною нависало прізвище Шанеля. Я постійно уявляв
собі той день, коли він перемагає на виборах, і мене сковувало страшне
відчуття неможливості, фатальності. Напевно, щось подібне відчуває
смертельно хвора людина, яка чітко усвідомлює невідворотність свого
кінця.
В якийсь момент мене охопила апатія. Я більше не бачив сенсу в
дослідженні біографій політиків минулого — поруч із постаттю Шанеля усі
вони втрачали значення. Мої дослідження нагадували розкопки на могилах
провінційних царів за лічені роки до народження Александра
Македонського. Успішно захистивши бакалаврську, я вступив на
магістратуру, де моя реальність стала ще сірішою. Тепер я до найдрібніших
деталей вивчав перші роки Шостої республіки, намагаючись збагнути, як
Шанель подолав внутрішньопартійний хаос і об'єднав країну під прапором
центризму.
Зізнатися, найбільшу втіху мені приносило читання глав про його смерть.
Жителі Нормандії охоче перекажуть вам ті події, особливо якщо доплатити
їм за екскурсію. Перший і останній президент, а згодом — перший
менеджер Шостої республіки, загинув від сонячного удару неподалік Кана.
Одного серпневого дня 2045 року він поїхав з людного мітингу
роздумувати про державні справи у занехаяний виноградник, звідки вже не
повернувся. Після його смерті всі французькі міста й села перетворилися
на меморіали центризму і «нормандського сонця» - нового міфічного символа французького народу. Памʼятники Шанелю відтоді стали такими ж незамінними ознаками панорам наших міст як раніше Маріанна. А його наступник, Жак Фальшан, прийняв владу взагалі без
жодних виборів.
За життя Шанель виступав проти будь-якої меморіалізації себе як
державного діяча. Проте після смерті він неминуче перетворився на міф.
Його колишній заступник, перший міністр Фальшан, отримав у суспільстві статус такого собі
державного жерця. Його ніхто не сприймав як самостійну фігуру, але
нікому навіть на думку не спадало оскаржувати його право на владу. Для
всіх він був лише продовженням руки попереднього менеджера, руки
Батька Нації. Я зовсім не памʼятаю Фальшана — принаймні, Старшого - Однак зі
слів свого дідуся я зрозумів, що це була людина, повністю позбавлена бодай
якоїсь харизми. Весь свій авторитет і державну владу він будував виключно
на імені Шанеля. При ньому на місці того злощасного виноградника, де
Батько Нації зустрів смерть спорудили найпомпезніший у державі меморіал вже згаданого мною «Нормандського
сонця» - суцільне поле із мармурових скульптур де навіть не було клаптя
чорнозему. Весь гектар колишнього гаю, чи то виноградника
чи лісу був вимощений бруківкою із величними статуями в центрі. Тут був
музей Шанеля, католицька церква, натовпи туристів та поліцейська
дільниця.
Я в дитинстві туди часто приходив із дідом. Його садиба була за лічені
кілометри звідси і він часто розповідав як гуляв на цих просторах хлопцем. «Таке
хороше місце занапастили»,
- постійно шкодував він проходячи зі мною по
мармурових доріжках та розглядаючи памʼятники робітникам, ученим,
морякам та двадцятиметрового Шанеля. Перший менеджер сидів на лаві і
дивився на бронзове «нормандське» сонце, закріплене на височенній жердині.
«Тут ніколи не було лавок»,- говорив дідусь, хлопав мене по плечу і
додавав,
-«Їх вже потім поставили.»
Фальшан-старший здійснив те, чого не наважувався зробити його
попередник. Він закрив кордони, запровадив жорсткий візовий режим і
розпочав тотальну люстрацію колишніх активістів із правого та лівого
флангів. Саме за його правління Франція стала такою, якою я знаю її зараз.
Двадцять три роки менеджерства Фальшана остаточно зламали хребет
старому режиму.
Я часто запитую себе: як стало можливим, що народ поховав Шанеля і не противився такому
різкому стрибку від умовної демократії до повного авторитаризму? І тоді
мені пригадується корсиканська війна. Я повинен розповісти про цю подію
хоча б у загальних образах. Зайве нагадувати, що для каталонської чи іншої
іноземної молоді це один із призабутих сюжетів першої половини ХХІ
століття. Всі ми, принаймні ті, хто живе у Франції, добре знаємо про
особливості корсиканського сепаратизму. Однак у 2046 році він вибухнув із
особливою силою. Волелюбні місцеві жителі зовсім не сприйняли політики
Жака Фальшана, а до того ж вони себе мало асоціювали із тією Францією, яка
поставала на їхніх очах. Вони ще були готові миритися із менеджером-проповідником, але його наступник викликав у них тваринний жах. Не зайвим буде сказати, що дехто з них не бачив свій
острів частиною цієї держави ще з часів, напевно, самого Франсуа
Міттерана або й Жака Ширака.
Довгі бойові дії, які затягнули так само і багатьох італійських добровольців,
спричинили єднання французького суспільства навколо того самого
злощасного центру як в прямому, так і в переносному значенні. П'ять років
війни закінчилися абсолютним тріумфом Парижа. Корсиканцям не
заборонили говорити їхньою мовою. В них навіть не забрали їхніх більш-
менш автономних прав. Я часто думаю про це і подумки відчуваю лють на
тих екстремістів, які нехотячи довели французькому суспільству, що
правда завжди знаходиться десь посередині. Війна розв'язала Фальшану
руки і дозволила йому діяти абсолютно впевнено і не оглядаючись.
Суспільство, яке вже багато десятиліть не було таким наелектризованим,
сприймало його як бога.
Війна на Корсиці змінила ставлення до французів за кордоном. І саме вона
стала ідеальним приводом для закриття кордонів. Французи, які не
повернулися обороняти батьківщину, були затавровані зрадниками. У
цьому випадку ніхто вже не зважав на те, чи лежить правда посередині.
Суспільство зайняло досить праву позицію — проте єдино правильну, на
його думку, для виживання держави.
Мій двоюрідний дідусь, рідний брат мого діда, який проживав із родиною
неподалік Таррагони, перебув в Іспанії всю війну. А після її закінчення
втратив французький паспорт. Я мав нагоду поспілкуватися тут із
нащадками французьких емігрантів тих часів. Багато з них відчувають
легку образу на режим Фальшана-старшого. Вони кажуть, що їх відсікли від
дому лише за те, що вони обрали безпеку та добробут своїх родин.
Колись я їздив на Корсику зі своєю дівчиною. Мені немає чого поганого
сказати про цей острів. У віддалених селах вам і досі можуть розповісти
легенду про сімейну вендетту. Але перед цим вас обов'язково попередять
про запальний темперамент корсиканців за старого режиму. Розкажуть,
наскільки шкідливо піддаватися таким сильним емоціям, і запевнять, що
нічого подібного на острові вже давно немає.
Столиця Корсики, Аяччо — це прекрасне й чисте місто, повністю зачищене
від будь-яких залишків бонапартизму. Сьогодні воно випромінює лише
курортну розслабленість та спокій Середземного моря. Тут і досі
відчувається італійський флер, і саме це приваблює парижан, які хочуть
подихати південним повітрям. Одними з таких шукачів тепла були свого
часу й ми з моєю нареченою.
Добре, що я побував на Корсиці до своєї еміграції в Барселону. Бо після того,
як я побачив Іспанію, повертатися в Аяччо вже не хочеться. Тепер здалося б
мені занадто прісний.
3.
Я прибув до Барселони не без проблем. В останні місяці моє життя було
суттєво ускладнене. Спочатку я втратив роботу, потім — документи, а
згодом мені взагалі заборонили залишати дім. Простіше кажучи, на мене
наклали домашній арешт. Я залишався в Парижі протягом шести місяців.
Мене звинувачували в наданні недостовірних даних у податковій
декларації, у порушенні якихось корпоративних правил та в незаконних
перетинах кордону в минулому. Так, попередніми роками я подорожував до
Німеччини, але для кожного випадку законно оформлював собі виїзну та
в’їзну візи. Мені казали, що в мене є недоброзичливці, але сил розбиратися
в цьому в мене вже не було. Шість місяців домашнього арешту, гм, наклали
на мене певний відбиток. Я жив в абсолютній самотності, думав про смерть
та голодував. Мені довелося закинути мою дисертацію про меморіали
Шанеля та здати партійний білет центриста.
Зрештою, в ситуацію втрутилися мої друзі. Вони вивели мене на одного
іспанського бізнесмена. Він погодився взяти мене на роботу. Звичайно,
робота була несправжньою. Від мене вимагалося нібито викладати
політичну науку в провінційному містечку під Барселоною. Чиновник з
муніципалітету не задумуючись поставив мені виїзну візу. «Навчайте їх
поміркованості», - сказав він мені і я вибіг геть із його бюро. Я був майже
вільним.
Коли я покидав Францію, іспанець захотів, аби я заїхав показати йому
Перпіньян. З тяжким серцем я провів його центральними вулицями міста,
яке бачив вперше в житті, і перетнув державний кордон. Мені пригадується
обличчя французького митника, який здалеку ворушить губами. Я ніколи
не дізнаюся, що він мені сказав. Але чомусь мені здається, що він називав
мене зрадником.
Життя у Шостій республіці відрізняється від іспанського тим, що
громадяни не можуть автоматично вважатися повноцінними жителями
країни. Навіть для корінного француза обов'язково мати дозвіл на
проживання та дозвіл на роботу. Паспорт отримують лише ті, хто прожив
п'ять років із дозволом на проживання, який людина може оформити лише
після досягнення вісімнадцяти років. Каталонці, яким я про це розповідаю,
реагують із посмішкою. Вони запевняють мене, що кожен, хто народився і
виріс у державі, повинен автоматично мати право там жити й працювати.
Однак у Франції все працює інакше. Держава тут має повну владу над
громадянином.
Втратити дозвіл на роботу, як і дозвіл на проживання, надзвичайно просто.
Для цього достатньо влаштувати вуличну бійку, голосно вилаятися,
виявити ознаки психічної нестабільності або ж фінансової
безвідповідальності. Втрата документів означає ваше повне викреслення із
суспільства. Вас не просто перестають вважати працівником — ви стаєте
абсолютним тягарем для всіх оточуючих і більше не несете жодної
суспільної цінності. Як каже нинішня менеджерка Шостої республіки Софія
Дероне: «Кожен громадянин повинен приносити користь республіці. Тільки
тоді республіка приноситиме користь громадянам».
Особисто я практично ніколи не приносив республіці ніякої користі. Від
самого народження я вів дуже спокійне і бездіяльне життя в Парижі де ще встиг
застати останні роки Фальшана-старшого. Коли мені ледь виповнилося два
роки, його змінив син — Франсуа, і в шестирічному віці батьки віддали
мене вчитися вже не до гімназії короля Карла, а до ліцею Жака Фальшана.
Як я вже згадував, у Шостій республіці діяли надзвичайно суворі правила
щодо меморіалізації. Зокрема, заборонялося називати публічні простори
іменами живих людей. Крім того, існувала проблема з назвами, які вже були
в обігу: їх доводилося постійно переглядати. Постійно з’ясовувалося, що
правителі минулого мали певні огріхи чи провини, які нинішнє суспільство
вважало неприпустимими для публічного вшанування. Виявлялося,
наприклад, що Людовік XIV був надто марнотратним, Шарль де Голль
дозволив собі занадто великий рух праворуч, а Емманюеля Макрона
звинувачували в надто тісних зв’язках з автократіями країн Перської
затоки. Натомість нові лідери нації всіх цих негативних рис не мали й
уособлювали небачену досі єдність французької нації.
Виникнення того, що пізніше назвуть Шостою республікою, викликало
неабияке занепокоєння. Іноземні держави зустрічали ці зміни
насторожено. Вже через декілька місяців першого терміну Шанеля
розпочалися серйозні конфлікти з владою сусідніх країн. Тодішня прем'єр-
міністерка Італії Джорджа Мелоні виступала проти палких промов Шанеля
в італійському парламенті, називаючи їх провокаційними та
маніпулятивними. Саме тоді почалися конфлікти між Парижем і Римом - французи вимагали вибачень, а італійці не вважали можливим «поважати того, хто зазіхає на нашу демократію». Через відсутність або упередженість італійських джерел я не можу встановити яким чином Шанель зазіхав на місцеву демократію. Я схильний вірити, що це було емоційне перебільшення.
Зрештою Шанелю заборонили в'їзд до Іспанії, Польщі, Сполучених
Штатів Америки та кількох арабських країн. Зараз, коли я почав
ознайомлюватися з джерелами в Іспанії, я можу бути більш об'єктивним у
цій темі. Проте, якщо спиратися лише на джерела, доступні мені в Сорбонні,
то можна дійти до висновку, що Франція ніколи не прагнула псувати
відносини із сусідами. Натомість вони - а особливо італійці - завжди прагнули похитнути добробут французького народу. Мене вчили, що Шанель завжди щиро вірив у
виключну правдивість своєї ідеї центризму і прагнув переконати в цьому
всіх довкола. Він будував свою політику на переконанні, що будь-яка
радикальна права чи радикальна ліва політика (а згодом — і будь-яка
партійна лінія взагалі) шкодить існуванню держави. Він відстоював
позицію так званого «золотого стандарту», яку для пересічної людини
можна було б схарактеризувати як прагнення до «всього хорошого
всупереч усьому поганому». Шанель наполягав на міфічній єдності народу
навколо базових людських ідеалів практично релігійного масштабу. Це
було досить легко пояснити французові, який за останні кілька років
змінив приблизно стільки ж урядів, але не італійцеві чи іспанцеві. Німецька
політична наука сприймала Шанеля як харизматичного політолога — і не
більше того. Колишній президент Сенегалу Файє взагалі вважав, що Париж має намір відновити французьку колоніальну імперію. Втім у Шанеля ніколи не було войовничих чи агресивних промов; він
завжди справляв враження філософа-аскета. І саме це, за спогадами
очевидців, найбільше насторожувало міжнародне співтовариство. Італійська пропаганда таврувала його «цивільним Наполеоном» - вони панічно боялися, що Шанель зіграє карту свого прадідуся італійця, щоб під якимсь приводом замахнутися на їхній суверенітет.
За своє пʼятдесяти-восьми літнє життя Шанель написав три книги.
«Мистецтво балансу», «Психологія центру» та «Новий державець». Кожна із
його робіт повторювала попередню, але позиціонувалася як
переосмислення вже сказаного. Я ненавидів ці книги, але не читати їх –
означало показати свою неосвіченість. Вам могли вибачити незнання
«Нотр-Дам де Парі» або віршів Аполлінера, але не тритомника Шанеля.
Я досі маю із собою потертий примірник «Нового державця» вкрадений із
студентської бібліотеки. На обкладинці вічно молодий Шанель у чорному
костюмі та золоті літери назви. Я відчуваю потребу навести читачу три цитати Шанеля. Так ви зробите про нього свої власні висновки.
1.«Держава – це спосіб організації суспільства. Вона існує для нього а не
навпаки...»
2.«Що таке Франція без людей? Що таке консерватизм та соціалізм без
людей? Я не знаю цього і ніколи не дізнаюся. Але я знаю що таке люди без
шматка хліба і без даху над головою. І знаю хто такі демагоги, що замість
турботи про власний народ займалися задоволенням свого его та
суперечками на телебаченні…»
3.«Багато з політиків старої школи обирали бути макіавелістами,
бонапартистами та технократами. Шкода, що мій дідусь, простий селянин із
околиць Босолея не обрав бути жодним із них. Він пішов стежкою
хлібороба. Можливо якби став кимось із перелічених то б не надірвав
здоровʼя і б передчасно не помер.»
Досить швидко він почав робити ставку на молодь. За перші кілька років
його правління було відкрито чотири університети та незліченну кількість
шкіл у всіх регіонах держави. Він особисто навідувався до нових
навчальних закладів, спілкувався з виборцями та, як наслідок, отримав у
народі прізвисько «Проповідник».
Протягом перших десяти років правління Шанеля опозиція практично
маргіналізувалася. У тому вигляді, в якому ми її знали раніше, вона
припинила існувати. Політики почали масово приєднуватися до його
центристської «Партії народної єдності», яку в народі просто називали
«партією Шанеля». Згодом незгодних почали підозрювати у звʼязках з Римом і піддавати слідству. Більшість
опозиціонерів покинула територію держави протягом ранніх 2040-х років.
У своєму короткому переказі я пропустив момент, як Шанель переобрався
на третій термін. Втім, читачеві необхідно бачити хронологію цих подій - інакше він не зрозуміє суті конституційного перевороту, який у Шостій республіці офіційно
називають «порятунком республіки» або «третім пришестям». Французькі джерела епохи моєї юності переконували нас, що народ сам попросив
його залишитися при владі, щоб не ризикувати добробутом нації. Франція
тоді перебувала на вершині економічного піднесення. Відкривалися нові
підприємства, процвітав малии бізнес. Вже згадані університети працювали
на повну потужність і отримували щедре державне фінансування. Я не
економіст, тому мені складно сказати, звідки бралися кошти. Однак варто
визнати, що справи в управлінні державою в нового режиму и шли добре, а
монегаські звʼязки Шанеля ніколи не давали збою.
А втім я в найзагальніших рисах опишу читачеві справу «Авіньйонської сповіді». В липні 2040-го року друга каденція Шанеля повільно добігала свого кінця. Тоді, на свято взяття Бастилії, під час святкової проповіді єпископ Жоан заявив про розголошення таємниці сповіді одного з «впливових політиків сьогодення». Він на весь Авіньйонський собор оголосив, що кандидат в президенти Республіки від партії правих, колишній мер Авіньйона, Емманюель Дюбуа покаявся у бажанні вбити своїх суперників на передвиборчих перегонах. На цю заяву миттєво зреагував Ватикан і спробував відкликати єпископа до Риму для «аудієнції з Папою». Самим Дюбуа негайно зацікавилося слідство. Він заперечував намір вбивства і переконував, що політики, проти яких він бореться ведуть Францію «італійським курсом», а французька церква стає «маріонеткою Риму».
Я провів два роки досліджуючи «Авіньйонську сповідь». Вона стала наріжним каменем моєї магістерської роботи. Тому я упущу всі деталі кримінального переслідування соціаліста Куларді за звинуваченнями у державній зраді на користь Італії, розслідування фінансових махінацій міністра економіки - італійця по батькові Жоржа Бруно і «плівки вільної Савої». Досить того, що вони стали бічними лініями судового процесу над Дюбуа. Звинувачений у замаху на життя високопосадовців, головний націоналіст країни потягнув із собою на дно інших.
Тим часом єпископу Жоану виділили державну охорону для усамітнення на Реюньйоні де він незадовго і помер від астми. За кілька тижнів до смерті його було відлучено від церкви.
Апарат слідства тепер шукав італійців у кожному. Арешт голів парламентських фракцій паралізував роботу парламенту. Уряд теж не міг функціонувати у відсутності половини міністрів. Особливого шуму наробили згадані «плівки вільної Савої» - змова кількох високопосадовців з італійською верхівкою задля «повернення Савої до рідної гавані». В державі за наполяганням тоді ще прокурора Жака Фальшана вирішили оголосити надзвичайний стан. Допоки влада, на подив кожного, шукала в країні італійських агентів, священнослужителі почали робити заяви про «паузу у відносинах з Ватиканом» і потребу «більшої церковної автономії від Італії».
Папа дійсно був обурений поведінкою покійного єпископа Жоана та закликав його «покаятися» однак заперечував будь-яке фізичне втручання у справи сусідньої держави. Він пообіцяв «досконало вивчити» прагнення французького духовенства до автономії. Італійські кардинали називали поведінку своїх іноземних колег «богохульством», але після Великодньої промови нового папи-італійця Франциска ІІ припинили коментувати ситуацію. Ту ж стратегію опанувала влада Італії.
Казали, Шанель до останнього виступав проти надзвичайних заходів, але Фальшан переконав його у невідворотності замаху італійських спецслужб на них обох. Зрештою останній опір Шанеля був подоланий, коли в нього тричі вистрелили на мітингу в Греноблі. Тоді загинув останній кандидат на пост Президента Франції - мер Парижа Клод Тюільрі. Обвинувачений оголосив себе «останнім сином Гарібальді» і був одразу конвойоіаний до психіатричної лікарні. Для такого пацифіста яким був Батько Нації цей інцидент вже був за межею допустимого. Наступного ранку у країні було оголошено надзвичайний стан і викрито мережу агентів «Пʼятої Республіки » - агентів Риму та послідовників ідеї нелегітимності Шостої Республіки.
До кількох діб суди припинили свою роботу - натомість всю країну паралізували поліцейські обшуки та всенаціональна параноя. В таких умовах Шанель просто змушений був ухвалити зміни до Конституції - ні правляча партія, ні опозиція не мали жодного серйозного кандидата на наступні вибори, а в країні панував цілковитий хаос. Найближчий соратник Дюбуа, праволіберал Жорж Кастелло, за власним бажанням здав французький паспорт і перетнув італійський кордон. Однак ця подія абсолютно проминула увагу публіки - країна вже була паралізована арештами, допитами та італофобією. Вже наступної весни суд частково виправлав Дюбуа - в діях єпископа Жоана, а саме цитуванні намірів про убивство, було виявлено ознаки умисного наклепу. Офіційним мотивом називали підтримку Федеріка Лапорта - соціаліста і найближчого конкурента Дюбуа. Після оголошення цього рішення Лапорт та Дюбуа назавжди покинули Францію. За ними емігрували до десяти свідків у справі «Авіньйонської сповіді». Для суспільства це послужило зайвим доказом їхньої провини.
Парламент дозволив Шанелю балотуватися на третій строк - що стало величезним міжнародним скандалом. Усю Францію сколихнули протести. Шанель заборонив розганяти мітинги - він ішов до народу та говорив з ним. Найрадикальніших було заарештовано. Протест захлинувся. «Згадайте як ваші дідусі жили в часи Шарля де Голля,- говорили репортери,-«надзвичайні ситуації вимагають надзвичайних рішень!».
Майбутній Батько нації так і не визнав свою перемогу на майбутніх виборах - він називав її «обовʼязком вдівця». Мене це слово особливо подразнювало - я чув його щоразу коли сусіди обговорювали мого дідуся. Він ніколи не згадував бабусю - навіть коли я питав. Легше вже було переконати його розповісти про молодість у президентській гвардії. Бабусю я ніколи не бачив - вона померла ще до мого народження, але дідусь казав, що вони з моєю матірʼю були «як дві краплі води». Матір, до речі, не любила вдома обговорювати ні політику ні особливо Шанеля. Вона називала це «обмиванням кісток покійника» і нервово гримала дверима, ідучи з кімнати. Дідуся така нахабність невістки завжди засмучувала - він підходив до свого стола, затягувався сигаретою і дивився з вікна на Меморіал. З поваги до дідової памʼяті я закінчу цю тему. Досить того, що давно покійна дружина все життя тримала на нього зло. Казали, колись він їй зрадив. Але це не моя справа.
Шанель після «третього пришестя» взявся за покращення стосунків із Ватиканом. Він кілька разів запрошував Папу в Париж і з третього разу той нарешті погодився. Вони публічно обговорювали демократію, франко-італійські відносини і навіть узгодили майбутній візит Шанеля до Риму. Шанель прийняв від Папи якийсь малозначущий орден і разом з ним заклав перший камінь якоїсь каплиці.
А потім сталася Нормандія.
4.
Франсуа Фальшан правив лише десять років. Його час не запам’ятався
практично нічим, окрім боротьби з привидом бонапартизму та переосмислення державного пантеону героїв. Він
припинив своє існування у колишньому вигляді й був замінений на
Пантеон центризму. Більшість тих, хто, на думку Франсуа, не поділяв
ідеології поміркованості, були перепоховані на інших кладовищах столиці.
Мене це все торкнулося безпосередньо: мій батько працював у музейних
структурах Парижа і брав участь у десятках конференцій, присвячених
тому, хто з відомих французів може залишитися в Пантеоні, а хто — ні. В
рамках "суспільного консенсусу" там залишили тільки декілька
письменників, зокрема Гюго. Натомість у Пантеон було перенесено
Шанеля, його родину, а також Фальшана-старшого.
У народі були й ті, хто не підтримував перенесення Фальшана-старшого до
Пантеону. Проте їх не карали й не таврували зрадниками. Франсуа
Фальшан виголосив велику промову, в якій оголосив, що не буде ні в кого
просити дозволу на вшанування свого батька. Якщо суспільство не виявляє
належної поваги до того, хто забезпечував йому добробут протягом
двадцяти трьох років — у період, коли Батько Нації трагічно загинув, —
тоді він просто перепоховає батька там, де вважатиме за потрібне.
Наприклад, у якомусь робітничому містечку під Бордо. Після цього бунти
припинилися, і Фальшана-старшого залишили в Пантеоні.
Зрештою, Франсуа Фальшан відзначився ще й знесенням Тріумфальної
арки в Парижі. Він заявив, що саме зараз падає остання опора бонапартизму
та правого екстремізму у Франції. Натомість було зведено Тріумфальну
арку імені Огюста Шанеля, присвячену єдності французької нації. Нова арка
витримана в найкращих традиціях архітектури ХХІ століття. Для її
проектування було запрошено найвідоміших закордонних та французьких
архітекторів і скульпторів. Гроші на неї збирали усім французьким
народом. Сам Франсуа Фальшан не дожив до її відкриття — церемонію
проводила вже його племінниця - Софія Дероне. Вона урочисто оголосила,
що ця арка збудована не імперцями минулого, а усім французьким народом,
адже до її створення доклався кожен свідомий француз. Саме через
церемонію відкриття, де менеджеркою держави було проголошено Дероне
- Тріумфальну Арку не відносять до спадщини Франсуа Фальшана.
Я добре пам'ятаю, як відкривали Арку. Зі сцени проголошували безліч
промов на честь французів із кожної провінції. Відбувалася процедура
нагородження десятків, сотень заслужених людей; вручали державні
премії, роздавали ордени. Мій батько тоді став «Заслуженим діячем
мистецтв республіки». Наприкінці церемонії презентували новий гімн
Шостої республіки, а сама Софія Дероне кидала в натовп червоні тюльпани.
Новий гімн республіки був позбавлений згадок про кровопролиття чи
ненависть. За задумом авторів, він мав відображати абсолютну
поміркованість, нейтральність і, крім абстрактної любові до французького
народу, не транслювати більше жодних почуттів. Мені соромно це визнати,
але за двадцять шість років я так і не зміг вивчити його напам’ять.
Епоха Дероне суттєво відрізнялася від епох її попередників. Це була перша
менеджерка, яку почали вшановувати ще за життя і чиї портрети з’явилися
практично в усіх публічних місцях. Коли хтось спробував виступити проти
цього, посилаючись на закони про меморіалізацію, усі звертали увагу на те,
що Дероне — жінка. Сама ж Дероне виголошувала багато промов про те,
наскільки високою була домінація чоловіків у Шостій республіці та як вона
прагне це виправити.
Через деякий час громадяни навіть стали носити фотографії Дероне у своїх
гаманцях. Цього ніхто офіційно не перевіряв — чиновники заявляли, що
патріотизм не підлягає перевірці, адже кожен має носити свою державу в
серці. Проте, коли мої друзі помічали, що в мене немає цього портрета, то
мені починали ставити навʼязливі запитання. Зрештою, були й такі хто
вбачав у мені агента Брюсселя, Вашингтона чи «Пʼятої республіки». Тому з
часом я почав носити його щодня. За кілька років до моєї еміграції
портрети Дероне почали з'являтися поруч із портретами Шанеля.
Чиновники мотивували це все тими самими гендерними аргументами:
«Чому ми вшановуємо тільки чоловіка, але не вшановуємо жінку?». Так
Дероне поступово посіла місце «Матері Нації».
Я добре памʼятаю день, коли Дероне стала матірʼю – ми з батьками пускали
салюти такої сили, яку Париж не бачив відколи ми припинили відзначати
День взяття Бастилії. Ми ніколи не бачили її обранця, але йому заздрив
кожен француз, напевно окрім мене. Я був готовий повірити у все що
завгодно, крім того, що він проживе довге життя.
Якраз тоді помер дідусь. Я занадто добре пам’ятаю той жахливий день - мені подзвонив батько і повідомив, що вони разом порались на пасіці і дідові стало . Я відкинув свою роботу, вибіг з архіву та бездумно помчав на Північний вокзал - але коли я прибув до нашого села у Нормандії - було вже пізно. Швидка добиралася надто довго, а сонце було немилосердно пекучим. В лідуся не витримало серце. Ми так і не встигли поговорити востаннє. Він завжди говорив, що ми прощаємось ненадовго, а я казав, що теж його дуже люблю. Він заповідав поховати його біля дому, однак муніципалітет наполіг на Кані. «Поховання у безпосередній близькості до меморіалу не допускаються.»
Урочисте святкування шістдесятиріччя Шостої республіки
супроводжувалося знесенням будівлі Національної асамблеї. На її місці
мала постати площа Народної єдності. Новий парламент Франції — або, як
його називали з моменту присяги Софії Дероне, Народне зібрання Шостої
республіки — розмістився на місці знесеного центру Помпіду, що вже
десятиліттями іменувався «Центром Старого Режиму».. Він - як і більшість
памʼяток епохи модернізму, був визнаний «занадто огидним» та
«хаотичним» свідком минулого. Новий парламент був спроектований у
стилі мінімалізму – із скляними стінами «для прозорості управління
республікою». Як заявляла в одному з інтерв'ю Софія Дероне, знесення
музею Помпіду допомогло французам позбутися «примітивного
мистецтва», що лише розмивало архітектурну красу столиці. Цей принцип
поширили й на інші міста. За її правління було фактично стерто з лиця
землі місто Гавр та пʼятнадцятий квартал Марселя — така забудова не
вписувалася в нові канони «золотого стандарту в архітектурі ». Так само
знесли і вежу Монпарнас.
Довго точилися розмови про переосмислення ролі Ейфелевої вежі. Після
всенародного референдуму її урочисто перейменували на вежу Дероне. Народ і туристи цю назву не сприйняли - ви не знайдете жодного парижанин, який би зрікся назви на честь старого Гюстава. Тому при потреьі я і далі називатиму цю вежу Ейфелевою.
Після перейменування один з міністрів подарував Матері Нації платинову брошку у
вигляді вежі і відтоді вона з нею ніколи не розлучалася.
Зайве казати, що після цього на Францію посипалися жарти з німецької
сторони – наші сусіди на перше квітня жартома перейменували
національний парк Ейфель недалеко від французького кордону на парк
Дероне, однак після обміну агресивними дипломатичними нотами Берлін
відступив. Я добре памʼятаю ті дні – мені було негайно анульовано виїзну
візу до Німеччини і видано розпорядження припинити співпрацю із
колегами з ФРН. Я поспіхом покидав Кельн і провів цілу ніч у
поліцейському відділку Реймса.
А незадовго після того Софія Дероне оголосила про свою коронацію та
змінила імʼя на Софію І. Я вперше у своїй карʼєрі історика фіксував появу
менеджерки-королеви, хоча слово королева вживати у нашій республіці не
прийнято. Мій батько був сильно засмучений, що стільком шедеврам
світового мистецтва довелося покинути Версаль. Уряд пообіцяв
якнайшвидше виділити нове приміщення для музейних потреб. «Хоч би не
змусили нас піти із Лувру»,-говорив він коли відтоді потягнувся до
склянки.
На шастя батько помер за місяць до того, як Лувр став резиденцією глави
республіки. Його похорон був бучним і нам навіть вислали орден Почесного
Легіону та зірку Шостої Республіки – золоту пʼятикутну зірку із ініціалами
Софії І на триколорній підвісці. А більшість памʼяток мистецтва, за винятком
Мони Лізи та ще кількох улюблених картин Софії І – перенесли до новоствореного музею Шанеля на новому
штучному острові посеред Сени.
«Це маніфест нашої єдності та процвітання!»- заявляла Софія І на відкритті
і я, здавалося, не бачив поруч неї нікого хто б їй не вірив.
Я не можу згадати жодного протесту проти влади за все своє життя. Єдиний
випадок стався в Ліоні, куди я приїхав на весілля товариша: якийсь чоловік
напідпитку зірвав зі стовпа портрет Софії Дероне, ще до коронації, і
розірвав його на шматки. Його навіть не заарештували. Казали, відтоді він
став безхатьком: дружина розлучилася з ним, з роботи його звільнили, а
батько покінчив життя самогубством. Я пробую критикувати владу, коли
спілкуюся тут, у Барселоні, із французами. Однак у відповідь отримую лише
несхвальні погляди, фрази про те, що в кожного є своя точка зору, яку вони
«поважають», та тихі перешіптування за спиною. Не зайвим буде сказати,
що в Барселоні в мене немає жодного друга-француза.
Насамкінець, я не впевнений чи можна зараховувати до протестів нещодавній бунт марсельських рибалок. Офіційні джерела повідомляють, що це були італійські змовники.
Італія завжди була ворогом Шостої Республіки. Як історик, я повинен зберігати обʼєктивність - але на превеликий жаль, я ніколи не був східніше від Ніцци. Починаючи із Джоджії Мелоні шістдесятирічної давнини, яка таврувала Шанеля «сектантом» і закінчуючи нинішнім премʼєром Симоном Фернетті, Рим приймає французьких екстремістів та опозиціонерів і фінансує штаб «Пʼятої республіки у вигнанні». Ця організація, міфологізована Фальшаном старшим та возведена в ранг національного ворога Софією І не відіграє жодної суттєвої ролі в політичному житті сучасної Франції - а проте є найбільш ненависною структурою в очах нашого уряду. Її звинувачують в усьому - це нібито її агенти убили мера Парижа після Авіньйонської сповіді, це вони отруїли дружину Фальшана молодшого, це на їхніх руках кров брата Софії І, якого минулоріч розстріляли під час відпочинку в Антібі. Вже майже дванадцять місяців французька армія вишикувана на італійському кордоні і якщо тільки Францію оборонить бог - то ми не розпочнемо війну з Італією.
Але підтримка адептів «Пʼятої республіки» є нікчемною дрібницею поряд із головним болем, якого Італія завдає центристам - ще з інавгураційної промови презилента Міраматті у 2046 році Рим наполегливо заявляє, що перший менеджер Франції Огюст Шанель став жертвою умисного вбивства, яке відбулося за попередньою змовою керівництва Шостої Республіки. Він нібито був задушений відставним офіцером президентської гвардії у винограднику біля хутора Ля-Бержері.
Саме з цієї причини наші країни розірвали дипломатичні відносини у переддень перенесення тіла Шанеля у Пантеон.
5.
Кажуть, Шанель ніколи не любив Нормандію — та й Північ загалом. Він був хворий Середземним морем і все життя тужив за півднем. Тоді, рівно
п'ятдесят років тому, — він приїхав туди нібито для відвідин якогось
провінційного монастиря. Я не хотів би про це писати: останні дні в мене
склалися спокійно, і мені не хочеться тривожити минуле. Але без цього моя
розповідь не буде повною.
Завтра у Франції будуть приспущені прапори на всіх адміністративних
будівлях і країною прокотяться тисячі меморіальних заходів. Містечко Тю-
е-Мю та хутір Ля-Бержері, місця того фатального сонячного удару, взагалі
будуть вбрані у чорне. Софія І читатиме патріотичні промови з меморіалу
Нормандського сонця а її син Жак – уявлятиме себе новим менеджером
держави, яким він скоро і стане. Сам меморіал буде прикрашений
мільйонами червоних тюльпанів – улюблених квітів Софії І. Матір напевно
що теж буде там – адже десь під нескінченним мармуром меморіалу, що
розширюється з кожним роком, залишилася і частина нашого поля.
Я постійно подумки повертаюся до цієї сцени, яку кожен із нас знає з
першого шкільного уроку. Особливо коли випʼю свого улюбленого
червоного портвейну.
Огюст Шанель закінчив свій виступ на площі Республіки у місті Каен 28 серпня 2045 року о 12:15 та
пообідав у ресторані «Дювель». Він виїхав із Каена о 12:45 і вирушив на
таксі до морського узбережжя. Однак водій чомусь завернув на захід.
Кажуть, Шанель захотів зупинитися у винограднику, щоб скуштувати
місцевий врожай. Я завжди слабо вірив у цю версію — хоча б тому, що я
ніколи не любив серпневий виноград.
Поліцейський інспектор Арманьє був останнім, за винятком таксиста, хто
бачив менеджера живим. Це сталося о 12:56 під час перевірки автомобіля Рено
на трасі Е46 в сторону Байо за перевищення швидкості.
Вже о 16:50 таксист телефоном повідомив муніципалітет, що Батьку нації
стало зле. Медики прибули на місце події в околиці хутора Ля Бержері за
кілометр на північний захід від Тю-е-Мю о 17:08 і зафіксували смерть. А
наступного ранку о 10:00 Жак Фальшан оголосив про зміну влади в
Республіці.
Шкода, що у Шанеля не було дітей. Я відчував би до них жаль, але не можу
зрозуміти чому.
Вже за добу на місці смерті Батька Нації стали працювати екскаватори –
виноградники викорчували, залили бетоном та почали укладати
мармуром. Спочатку там планували зробити велику усипальницю Шанеля,
але новий менеджер наполіг на перенесенні тіла до Пантеону. Перші кілька місяців тіло Шанеля зберігалося під озброєною охороною в Соборі Паризької Богоматері - а вже навесні відбулася урочиста процедура поховання.
За інформацією з офіційних джерел, імʼя таксиста, який останнім бачив Шанеля, залишилося невідомим з причин його особистої безпеки. Особисто я можу зрозуміти таку позицію уряду.
Іноді я радію, що в ліцеї Жака Фальшана нас не вчили ставити зайвих
запитань, як і не вчили судити померлих лідерів Шостої рестубліки. Власне,
цим я і займаюся всі свої двадцять шість років.
***
У школі нас переконували, що ми — діти нормандського сонця. Я ніколи не
розумів, чому ми повинні бути дітьми того, що вбило лідера нашої
республіки. Мене завжди мучило питання: маємо ми відчувати любов до
цього сонця чи ненависть? Але, напевно, якщо ми його діти, то таки любов.
Я нічого не досягнув у своєму житті і не претендую ні на місце у Пантеоні,
ні на вдячну памʼять нащадків. Я лише хочу, аби хатинка мого дідуся і його
пасіка не була зрівняна з землею через рік або два.Досить вже того, що він продав своє улюблене авто, аби ми з матірʼю купили в Парижі нову квартиру.
Можливо я колись покину Барселону та повернуся у Францію. Але хіба
після дітей нормандського сонця.
Соромно зізнатися, я з першого шкільного дня боюся померти від
сонячного удару.
Барселона, 27 серпня 2095 року
Післямова
Неможливо занадто довго жити із власними страхами. Як би я не намагався закрити їх всередині себе, вони все одно вириваються назовні.
З глибокого дитинства я відчував страх до Італії. Він був поєднаний із сильним, майже що подразливим зацікавленням. Я слухав новини, де розповідали, що італійці є нашими ворогами, що вони не бажають Шостій республіці добра. Я гортав сторінки наших підручників, де історії Стародавнього Риму було присвячено рівно стільки, скільки необхідно, і ні словом більше. Я читав путівники, і мені було цікаво уявити себе в Неаполі, в Мілані чи в легендарній Венеції.
Так сталося, що два місяці тому. того ж вечора коли я дописав «Дітей Норманського сонця» мій інтерес остаточно затьмарив мій страх і тим більше моє почуття національної гордині. Я повинен був подолати свої упередження хоч би й для того, аби залишатися об'єктивним істориком. Тому 28 серпня 2095 року я вирушив до Італії. Вже через півтори години мій літак приземлився в Мілані. Я ступив свої перші кроки по італійській землі. Наступного ранку моє життя мало розділитися на до і після, але в той момент я не міг цього знати. Я жадібно впитував таке бажане повітря Італії, пив його як солодку отруту, яку я мріяв спробувати з глибокого дитинства.
29 серпня новий прем'єр-міністр Італії Джованні Баттуто зустрівся у Женеві із Софією Першою в рамках організованої німцями конференції із примирення між нашими країнами. Не останнім варто буде сказати, що саме проведення цієї конференції надихнуло і мене, відчайдушного борця за братерство, прибути до Італії. Я вважав, що прямую в країну, яка відтепер буде нашим хорошим сусідом. Однак мої очікування, як і очікування усіх французів, зазнали катастрофічного краху.
Наприкінці настільки обнадійливої конференції італійський прем'єр підійшов до Софії Першої і в мікрофон перед тисячами відвідувачів і камер заявив, що, користуючись такою урочистою нагодою, висловлює співчуття Софії Першій і всьому французькому народові з нагоди п'ятдесятої річниці жорстокого вбивства лідера Шостої республіки Огюста Шанеля.
Ці слова, сказані в прямому ефірі перед цілим світом, а що найгірше — перед цілим французьким народом, спричинили непорівнювану ні з чим за минулі 50 років катастрофу. Софія Перша, зірвавшись із трибуни, дала болючий ляпас італійському прем'єр-міністру і в тому ж прямому ефірі проголосила Італії війну.
Я не був винятком і, як і мільйони французів та італійців, став свідком цієї сцени, дивлячись її з телекрана у своєму міланському готелі. Я не можу описати, що відчував у цей момент, але я добре пам'ятаю, що в мене відняло тіло. Рот у мене пересох, а голова закрутилася. В один момент я зрозумів, якої жахливої помилки припустився, наскільки сильно я прорахувався.
Уже через лічені години французькі війська вторглися в Італію, а я панічно намагався покинути країну. Однак мене затримали правоохоронні органи. Мене, як і багатьох інших французів, які не мали дозволу на проживання в Італії, було піддано додатковим перевіркам. Мій квиток назад до Барселони, куди я мав летіти 3 вересня, був уже неактуальний.
Упродовж перших годин боїв італійці почали помітно тиснути французів. Багато французьких частин відмовлялися виконувати офіційні накази. Це спричинило безлад у військах. Зрештою, 1 вересня італійці перейшли в контрнаступ і доволі швидко зайняли ключові прикордонні французькі міста: Антіб, Ніццу, Гап, Шамбері, Аннесі, Альбервіль, Салланш — та оточили Гренобль.
Італійська пропагандистська машина працювала на повну силу. По всьому світу стало відомо про значні заворушення у французьких містах. Люди палили державні установи, рвали портрети Софії Першої та Фальшанів.
Гучномовці звинувачували владу в брехні та замовчуванні смерті Огюста Шанеля. Сам меморіал Огюста Шанеля став місцем найбільшого мітингу в історії Шостої республіки. Сотні тисяч людей вимагали повалення режиму Софії Першої.
Протестувальники взялися громити меморіал та розбивати бетонні плити і розташований там комісаріат поліції. Кажуть, що під будівлею комісаріату знайшли багато захоронень а двометрове бронзове «нормандське сонце» вже до ранку розрізали на шматки і здали на метал.
Щодо самого Парижа, то він перетворився на бурхливе море. Я вперше у своєму житті хоч і по телебаченню але бачив французьку революцію. У ті буремні дні було піддано вогню Державний архів, Парламент, Лувр, Пантеон і 15 округ.
Тим часом італійські війська навіть не думали зупинятися. Вони взяли Тулон, Гренобль, просувалися далі в бік Марселя, обеззброювали французькі гарнізони, а також приймали до своїх лав сотні й сотні французьких опозиціонерів.
Монако спіткала доля всього Лазурового берега.
У якийсь момент мені стало зрозуміло, що Шоста республіка приречена.
5 вересня стало відомо про падіння Авіньйона. 7 вересня було взято Нім. 9 вересня італійські війська вступили до Ліона, 10 вересня — у Монпельє, а 13 вересня розпочалися бої за Клермон Ферран і Діжон.
Коли мені здавалося, що Франція вже остаточно програла цю війну, у полі зору світових журналістів опинився маловідомий до того генерал Добервіль. Він оголосив про повну мобілізацію французької нації задля повалення злочинного режиму Фальшанів-Дероне та перебрав на себе владу і командування обороною Діжона.
Зрештою і Діжон і Клермон Ферран було відбито в італійців, а вже до 25 вересня лінія фронту була заморожена приблизно по лінії: Безьє — Марвежоль — Віші — Макон — північні околиці Женеви — швейцарський кордон. Італійці почали нести перші серйозні втрати і швидко втратили мотивацію воювати – вони стали відступати і залишили на новоукріплених лініях тисячі повсталих французів. Швейцарія і Німеччина закликали до негайного миру – їм вторила Іспанія та Бельгія.
Генерал Добервіль не взявся повертати втрачену південно-східну частину Франції, а натомість оголосив її тимчасово окупованою територією і підписав принизливий Марсельський мир із італійцями.
Вже в перші дні жовтня новий глава держави, який так і далі іменував себе генералом, Шарль Добервіль оголосив про початок судового процесу над Софією Дероне, її сином Жаком Дероне, кузеном Франсуа Фальшана – Робером Фальшаном, престарілим зведеним братом Жака Фальшана – Огюстом Бортьє, а також сорока міністрами з урядів Софії Дероне та Франсуа Фальшана. Стосовно них усіх було винесено смертний вирок. Вони були піддані гільйотині в місті Кан.
Тепер я детально розповім про «Новий курс» генерала Добервіля і коротко зупинюся на кожному пункті плану «Порятунку нації».
Генерал Добервіль розпочав тотальну люстрацію всіх, хто мав відношення до машини державної пропаганди та розкрадання коштів за часів Софії Дероне, а також Фальшанів. Люстрація стала однією із семи великих реформ, які були покликані врятувати республіку.
Другою було зняття культу особи Жака Фальшана, Франсуа Фальшана та Софії Дероне. Усі пам'ятки на їхню честь були знесені, вулиці, заклади освіти та інші топоніми — перейменовані, а самі ці особи піддані публічному осуду як зрадники ідеї республіки. Цю реформу втілили найшвидше.
Третій пункт стосувався повного переосмислення обставин смерті Огюста Шанеля. Він був визнаний убитим співробітником президентської гвардії за наказом Жака Фальшана в одному з виноградників поблизу Тю-е-Мю. Усі пам'ятники Норманському сонцю мали бути знищені, а згадки про подію в навчальних програмах замінені на об'єктивне висвітлення обставин смерті Батька нації.
Четверта зміна мала за мету змінити суспільний погляд на поразку у війні з Італією. Франко-італійська війна 2095 року, або так звана Тритижнева війна, була перейменована на Серпневу революцію, в якій хоробрий французький народ повалив сектантський режим Фальшанів-Дероне за активного сприяння своїх італійських братів по зброї.
Я довго намагався поєднати факт «героїчної оборони Діжона» від « італійських братів по зброї» однак так і не зміг цього зробити. Зрештою Добервіль це не Шанель, я маю право його критикувати.
Пʼята реформа стосувалася міжнародних відносин Шостої республіки. У ній проголошувалася непохитна боротьба з будь-якими виявами ксенофобії та шовінізму стосовно інших народів, а особливо сусідів Франції: італійців у першу чергу, іспанців, німців, британців. Поведінка режиму Фальшанів-Дероне стосовно Італії тепер клеймувалася як найгірший вияв ксенофобії в історії Франції. Генерал Добервіль уклав широкі політичні та торговельні угоди з урядами всіх сусідніх країн, зокрема й Італії, і заявив, що таким чином виведе країну з тієї фінансової кризи, куди її завели політичні сектанти.
Шоста реформа Добервіля мала за мету упорядкувати передачу влади в державі. Було визначено, що Франція не може повністю покладатися ні на виборні ні на спадкові інститути передачі влади і повинна знайти між ними «золоту середину». Це питання мало бути вирішене протягом наступних десяти років правління Генерала, а в випадку його смерті – до влади мав прийти колегіальний орган на зразок Генерального штабу Республіки. Його було розпоряджено створити невідкладно і підпорядкувати особисто Добервілю.
Остання, сьома реформа називалася «політикою майбутнього возз'єднання з півднем» і стосувалася комунікацій із новоствореною Французькою Республікою Півдня (ФРП), яку в народі охрестили Марсельською республікою. Її народ було оголошено «братами по той бік кордону» та обіцяно «майбутнє возз'єднання».
Говорять Добервіль покладає надії на реставрацію Орлеанської династії. Він вважає, що таким чином зажене Андре Катійона, молодого президента Марсельської республіки у кут. Але я схильний у цьому сумніватися. Хоча напевно я помиляюся.
Зараз я наводжу цю інформацію як у судовому зведенні і читач сприймає її зовсім спокійно. Навіть я сам схильний дивитися на це як майже звичайний історик. Хоча ні – я досі відчуваю сором. Мало хто знає, що таке стати свідком смерті своєї Батьківщини. Навіть той, хто бачив як вмирає його рідний батько.
В ті дні кожна з цих новин била мене електричним струмом. Мій світ розсипався – я відчував суміш горя і щастя, радості за падіння трухлявого і божевільного режиму Софії І та приниження через поділ моєї держави італійцями. Чудовисько помирало, але своїм трупом давило нове і ні в чому не винне життя.
Після мого затримання рано 30 серпня я провів цілий день в приміщенні італійської міграційної служби. Там були сотні французів – парижани, марсельці, ліонці. Чим південнішим був француз – тим ставлення до нього було мʼякшим – жителів Ніцци брали практично за своїх. Мене, як парижанина, допитували особливо довго. Я ні в чому не зізнавався, бо ж і не був винен. Коли ж виявили, що я працював у центральному архіві Шостої Республіки – мене відправили до кабінету найвищого керівника. Він розбирав моє життя на атоми, я мусив перед ним викрити свою найбруднішу білизну і зрештою мене запроторили в якусь благеньку кімнату під дахом. Там я провів цілу ніч.
Зранку нас вивели із будівлі та завели до автобусів. В них ми виїхали за Мілан до якоїсь військової бази. Тут нас вишикували, приставили до нас франкофонних командирів і вишикували шеренгами. Офіцери найчистішою французькою мовою представилися нам «Збройними Силами Пʼятої Республіки» і віддали нам перший наказ – принести клятву на вірність Пʼятій Республіці. Опір був марним – двох розстріляли на місці.
Вже до обіду нам видали найпростішу зброю і відправили на Французький кордон, в район колишнього національного парку Вануаз. Я майже не бачив боїв – просто ішов туди де ідуть всі. Звечора наступного дня, 1 вересня 2095 року мені було доручено підняти італійський прапор над мерією Альбервіля. Я хотів убити себе із сорому. Італієць поруч піднімав президентський штандарт часів Емманюеля Макрона із великою золотою літерою V – і така ганебна рівність додавала мені сил.
Я не хотів собі уявляти, що буду зривати французькі прапори у Парижі – вже було б краще розділити долю двох нещасних нормандців у Міланському таборі. Але цього мені і не довелося робити. Мій гарнізон перекинули спочатку до Шамбері, а звідти взагалі до Ніцци. Мене визнали «політично ненадійним» і залишили сторожити місцеву залізницю. Тут я перебуваю на службі і до сьогодні.
Італійці обіцяють перевезти мене до Неаполя. Кажуть там треба попрацювати з тими архівами, які генералітет Шостої республіки не встиг спалити у Ніцці. Я на це охоче погоджуся. Лиш доведеться змінити імʼя – після зради я точно не заслуговую бути Клодом, хіба що Клаудіо. А прізвище мого злощасного діда Віктора Конті – так і залишиться зі мною до смерті. Військове командування не дозволить мені його забути, як я сам ніколи не забуду свій Альбервіль.
Також я втратив паспорт громадянина Шостої республіки та оголошений ворогом народу.
Я не маю звʼязку зі своєю матірʼю. Сподіваюся, вона змогла перетнути бельгійський кордон.
Мій дідусь оголошений ворогом народу.
Краще б я приїхав до Ніцци за старого режиму.
Ніцца, 22 жовтня 2095 року.
17.07.-03.08.2026
ID:
1065820
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.07.2026 15:50:22
© дата внесення змiн: 04.08.2026 00:01:21
автор: Василь Гаврилишин
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дяка! 
