Немов би початки життя..
І я вперше у баби і діда у навідинах.
У тих незбагненних місцях
де красою цвіте новизна..
Я був малим, скакотів у лугах
на вигоні пасовищ..
Дідо дивись! Лелеки вдалечі!
І я що побачив линув чимдуж до них,
розлетілись навсібіч -
сполохав, не добіг!
Сльози у край у невинний розпач..
Я хочу з ними летіти, діду - бути із ними!
Сміється радісно дід, садовить на бичка,
сину не засмучуйся то таке у них життя!
Вони ладні змиритись з усім та не людським.
Їм же колись поталанило бути нами,
тими же створіннями з чудернацькими витівками.
Добрими та злими помислами наділеними.
У якусь мить як зараз бачиш:
ми любимо, страждаємо і ненавидимо.
Вони відчувають, це й відлякує їх.
Бо з нами чесноти і вади, вони такі:
примхливі - не святі!
..не святі! Відколи це було?
Діду, зі мною ти в думках!
Я напівтіла в землю вкритий, о це накрило!
Загубився в часі в світлі незичливих інтунацій,
де усмішка Бога так видна!
Ой най тобі на.. *** [війна!>
Боюся знавісніти до усього, -
стати диким озвірілим,
загнаним у кут прикутим звіром.
І коли мені паскудно на душі..
Поводяться зі мною ті крайнощі безпекові святі:
хрестик на шиї, віру нашіптують у молитвах,
одночасно прокльони богу, - емоційно?!
Гріють - не обпечуть у краплині надії,
потомлені у безповоротності події,
кризові моменти несподіванки залиш сюрприз.
Не підвласний ворог мій заліз у рідний дім
не лишитися йому живим!
Карає правда а вона одна -
душогубу страта страшна призначена!
І ось прокажена лізе потвора до мого окопа.
Агов лови! Ось тобі на!
Скуштуй цього доброго ласого свинця,
сука хай тобі трясця!
Небом воздасться нова земля
очищена від цього непотреба.
У колотнечі прямого бою шукаю свою ціль
і мило відпускаю душу до праотців
кожного нелюда-урода
бо така його славнозвісна порода
в нашу землю йти на удобрій.
Я сьогодні не добрий
кроплю череду солодким вогнем!
Моєї люті немає меж, палає кров,
косить ворогів мій вірний друг-кулемет.
Не спинити мене - я позбувся
здатності до прощення наперекір
замордованим, розтерзаним своїм.
Сплюндрована моя мати-земля,
навіщо стільки горя зажила?
Я тобі квіти піднесу - до неба
душу вознесу!
Здавалося би фортуна як завжди зі мною,
вела за собою нестримною
боротьбою за справу життя.
Батьківщино моя, я за тебе топив,
своєї крові пролив, щоб це мало
якийсь вплив свій рід не зганьбив!
Та нефарт зухвало підстеріг, так що
вистачило йому вигулькнути нізвідки.
Здалось що я пройшов свій шлях нашвидко,
стало все якось хитко..
Дзвінко у думках про втрачений час.
І все пливе в блаженний спокій,
на самоті..
щоби стерти всі тривоги у цьому житті.
Та розпливчата картинка навʼязується якось.
І совісне замайорить на мить відтак,
що серце стає навіяним сумом.
..відійшли відпливи видно..
Невпинно вітер гойдає за мною страх.
Щось гірко-солодке начебто у вині,
оскаржене мені відпити злишком,
тих спогадів омріяних вогнем:
палаючи в квітах під сонячним вінцем.
Чи ми повинні робити це,
рахуючи за спробу?
Даючи обітницю на все життя?
Коли ти сказала що не проти
із захопленням в словах.
І ти моїй долі відповіла,- так!
Не залишивши сумнівів ніяких.
І якщо це сон - не будіть мене,
бо я щастя встиг відчути!
Аби збагнути наскільки важлива
ти мені для заспокоєння душі,
щоби стерти всі тривоги у цьому житті.
За весь час, і як в той вечір я міг
настільки знадитися її красою,
що не сила відірватися від неї.
І оком не змигнути і не встати.
Та мені і не знати що гадати,
як же закарбувати перед тим
як іти від хати - дихання дівчати,
яка зі мною поряд?
Її виразний ласкавий погляд,
сприймається у трепетному захваті.
Минулий захід сонця мене проймав
з тобою бути в обіймах щирих.
Чому я все тобі віддав? - свою любов,
навічно мила?
Чому знайшлися, ми так запізно?
В світі злім - що нас розлучив!
Мій дух не остогид і не наскучив?
Знаю, - що питаю бо так нестямно
я тебе кохаю!
Моя маленька з сердечком біля вушка,
як я люблю співаю влучно?
Але як же милозвучно чути голос твій!
Примушує мене до дій: торкатися тебе,
цілувати ніжно у твої вуста..
Та нещадна доля для мене вона така,
поневірятись волоцюгою нарекла
у пошуках істини, ховаючи життя
в якому разом бути б нам.
Велячи забути, все й одразу,
тебе - мій світлий доторк сонця!
У душі ятрять моторошні передчуття,
але віра котить думки навпаки,
чинити спротив - впоратись із цим!
І я повернувся зо тьми..
Мене несуть у польові хрести-намети,
намарно заводять серце медсестри.
Там далеко ти, а втім твої слова
зі співом соловʼя, кличуть мене.
І у який вже раз я хочу їх почути!
Бо не стерпле нашу Бог розлуку.
Підведеться сонце із-за видноти..
- Це ти?
- Це ти!
..”обмежені у часі”- вдячні Їм за частинку вдачі..
ID:
1061027
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.04.2026 20:23:50
© дата внесення змiн: 18.04.2026 20:23:50
автор: evolau
Вкажіть причину вашої скарги
|
