Я біль свій запишу, бо ж аркуш паперу
Усе зрозуміє, все прийме. Змовчить.
Без лишніх питань. Чудові манери!
Судити – не вміє…
Як жити – не вчить.
Тривоги лягають рівненьким рядочком,
І літера кожна – на серці тату.
Шум натовпу може – я знаю це точно –
Поранити душу. Зробити біду.
Й розмови звичайні уже недоречні.
Тим часом смеркає…. Сади розцвіли.
Я сяду авто – гучно музика грає,
Думки шаленіють в пориві весни.
І більше не треба чужої поради!
Мереживна сукня, панчохи, кермо…
Я біль свій куштую, мов рідкісний напій,
Немов дороге колекційне вино.
Усе відчуваю – ці дотики вітру,
Що пестять волосся. А сонце сіда.
Тихенько для себе і пахну, і квітну,
І лиш всередині оця пустота
лишає сліди на обличчі. Усмішка
не та…. Не настільки…Є в ній гіркота.
Я – більше, ніж Мама. Я – більше, ніж Жінка.
Проте, я не певна сьогодні – Хто Я?....
09.04.26
