Є люди, мов проміння золоте,
Їх теплий погляд зігріває в холод.
І сад розкішний в душах нам цвіте,
і трави духмяніють всім довкола.
Вони — мов літо, виткане з тепла,
Що розкриває квіти та суцвіття.
Хоч крижана байдужість їх сікла
й незгоди міжлюдського лихоліття.
У їхніх душах — промінь-тятива,
І небо розвидняється над ними.
У них любов — не тільки лиш слова,
А весни, із розвоєм, сік живильний.
А є — мов зими. В панцирі слюди
Ховають іскри, що колись горіли.
Там, де проходять — холод та льоди
Й порожня ніч та сутінь посивіла.
Вони із тих, хто залишив сніги,
Засуви душ скували онімінням...
Зуміти зиму їм здолати до снаги
у просторі весняного спасіння.
Ми можем заміняти в душах настрій,
І кожен подих вартий, щоб світити.
Нехай життя дорогу вибрав Майстер,
Та нам дано: йти в зиму чи у літо.
Бо щастя — не випадок, і не фарт,
Нам в силі віднайти людське та світле.
І зустрічати день, немов то старт,
Де майбуття садів навколо квітне.
