Душа, що Бога щиро так бажала,
Слова молитви тихо промовляла,
Весни і більш нічого не хотіла,
Бо лиш весна їй дарувала крила.
Чомусь так часто плакала, тужила,
Думки й тривоги, гартували тіло,
У небо зоряне і сонячне дивилась,
Що хвилювало із Творцем ділилась.
Колись вона піде також до Нього,
Але ще має тут пройти дорогу,
Це небо і ці зорі - через край,
Співай, хоч і крізь сльози, а співай!
А за весною буде тепле літо,
Радітиме між різнобарв'ям квітів,
А потім Осінь - в золоті дороги,
Зима снігами вкриє перелоги.
Вона не вмре, а буде вічно жити,
Не перестане мріяти й любити,
Ловитиме з ковша свою зорю,
Купаю в щасті душу тут свою.
Галина Грицина.
