Схилився журавель над небом у криниці,
Його старе плече німіє від журби.
Розсохлося відро, не хлюпотить водиця,
І не дізнатись вже, де зоряні скарби.
Просіла стріха вниз, до самого порогу,
Вклоняється землі за прожитий свій вік,
Не чути слів отут, де сходились дороги.
Високі бур'яни їй підпирають бік.
Там, де лились пісні, хлібина пахла свіжа,
Тепер лише спориш, мовчання та полин.
Господаря нема, тож похилилась хижа,
Сховавши у загаті зажуру давніх стін.
А хміль зелений щемно ту стріху обнімає,
Вчепився ген гачками за спогад соломин,
Він спеленає дім, і горе те безкрає
Сховає поміж листя, мов хрестик сорочин.
Лиш білий бусол зрідка, край димаря присяде,
Розправить крила сильні, погляне на подвір:
Чи не вернуться люди? Чи в нетрях непроглядних
Навік заснула хата у глибині зневір.
25.03.2026 р.
Зображення згенероване ШІ на основі теми віршів.
