У чім повинні ми, щоб болю втрат на смак пізнати
Весь біль і страх, де кат життя марнує, споглядати
В твоїх очах тривога, а на обличчі посмішка німа
Натягнута немов тонка струна, налякана й сумна
І невимовний жах, в словах, що ми не в змозі вже сказати
Мов поневолений ми птах, що вже не буде в вись злітати
А ти стоїш в сльозах, що котяться по скронях долі
В твої, від тремору хиткі, і закривавлені долоні
Невже, всю вічність і весь час, ми будемо в полоні
Думок, про мирний час, і нас, вже вільних від погоні
