Я НЕВДЯЧНЕ ДИТЯ ПОСТМОДЕРНУ,
НАРОДИВШИСЬ НА СТИКУ СТОЛІТЬ.
ВЗЯВ ІЗ ВУЛИЦЬ ПОЕЗІЮ СКВЕРНУ
ТА ПОДУМАВ, ЩО ВЕЛИЧ ЇЙ ВЕРНУ, —
ВСЮ ОДВІЧНУ МУЗИЧНІСТЬ І ХІТЬ.
Я БАЖАВ ДИКИЙ ВІРШ ПРИРУЧИТИ,
ПЕРЕПЛАВИТИ З ПАНКІВ В СОНЕТ,
МАТИ БУКВИ ЗА МАРМУРНІ ПЛИТИ,
ЩОБ В ЮРБІ АВАНГАРДНОЇ СВИТИ
ЗНОВ З’ЯВИВСЯ КЛАСИЧНИЙ ПОЕТ.
Я КАТРЕНИ ТАК ПЛІВ, НАЧЕ ЛОЗИ,
ТА Й ЛИШАВ ДОЗРІВАТИ ВСЮ НІЧ,
ЩОБ ЗІБРАТИ ІЗ ТЕКСТІВ ТІ РОЗИ,
ЩО ЖИВІ У ЧИТАННІ, ЯК СЛЬОЗИ,
ЧИ КИДАТИ ЇХ ПРИСТРАСНО В ПІЧ.
Я РОЗПИСУВАВ ПІСНЮ ДЛЯ ДАМИ
ТА ВОЗВОДИВ ЇЙ ТРОНИ ТА ХРАМ.
І НАНИЗУВАВ СТРОФИ СКЛАДАМИ,
ЩОБ ВОНИ ПРОМОВЛЯЛИ УСТАМИ
ТА ПОВАЖНІСТЬ ДАВАЛИ СЛОВАМ.
ХАЙ ГОВОРЯТЬ МЕНІ ДОВГОЖИЛИ,
ЩО ЗАТИХИЙ ДЛЯ СВІТУ МІЙ БАС, —
ТА Я БАЧИВ ПОТРІСКАННЯ БРИЛИ.
ТАМ Я ЗНАЙДУ НАТХНЕННЯ І СИЛИ
В НІМ ДОБУДУ СВІЙ ЗОРЯНИЙ ЧАС.
26.02.2026
