Школа радянська
як вирок для хлопчиська,
що мріяв про щось значно більше...
Вчителька історії Ірина Григорівна
про горе, котре чинили комуністи
нам українцям, звісно, мовчала.
Проте вихваляла бандита леніна
та його шайку спільників - головорізів по
кривавому "лівому" ділі...
Час був "застійний", мов велетенська брила, важкий, непідйомний.
І клас - осередок арештанський -
"Встати всім - вчителька йде !"
Пригнічення особистості разюче -
хто я такий, щоб заперечити аксіому -
диктатуру пролетаріату над людом.
Портрети карла маркса та фелікса дзержинського зі стін пильно слідували за правильною інтерпретацією подій : п'ятирічки, з'їзди пленуму, придушення різних контрреволюційних ворожих елементів "доблесною" червоною армією тощо.
А ще дітлахи несли подарунки "історичці"
на День педагога - така невинна
дитяча корупція.
Вона тоді усміхалася по - особливому,
відчувала значущість та потрібність своєї важливої професії.
Ірина Григорівна померла, коли вирувала
Помаранчева революція.
Теплий грудень сипав дрібні білі крихти
спонтанної надії на порепану від тотальної кривди землю.
Лиш на цвинтарі спочинку від ілюзій панувала гнітюча тиша. Копачі заледве
викопали яму. Промерзлий грунт
ніяк не хотів приймати до свого праведного лона вельми шановану в учительському колективі жінку, немов задубілого від злості вождя фатального жовтневого перевороту на болотах.
Тільки милозвучний голос священника порушував звичний тутешній спокій :
" Упокой, Боже, рабу твою Ірину...
Ослаби, прости, відпусти, Господи, їй гріхи вольні і невольні..."
