Я не маю ні миті, ні вічності — все відпустила.
Щастя й горе, як подих єдиний в обіймах буття.
Ніби тінь, що над прірвою довго стояла без тіла,
І тепер лиш уламки розбитого вщент сум'яття.
Може, я — це не я. Тільки тінь, що себе не знаходить,
Бо на згарищах днів обіймаю пекельний вогонь.
Якби знав хто, як тихо любов відлітає в безодню,
Мов пелюстка остання з моїх іще теплих долонь.
Бо не в тому є суть, щоб прожити безхмарно і рівно,
А щоб в теміні бачити світло прийдешніх зірок.
Я — не птаха, а голос, що сходить на людство постійно,
Щоб розвіяти морок й писати із нього рядок.
