Я не надто люблю ці ранки,
у застінках залишки ночі,
твої гірко-приторні очі
у мареві, як від афганки.
Розкидані поспіхом речі,
солоні спустошені склянки -
останні мої коханки.
Світ валиться прямо на плечі!
І тіні в душі зашаріли -
вони вже живуть надто довго,
й вмирають так само довго.
Якби ж їх хоч сонце гріло...
Я хочу сказати прямо,
відкривши в собі фіранки:
я не надто люблю ці ранки!
Як же я не люблю ці ранки!
