море в серпні тепле, мов кисіль,
а солоне, як теплий пересолений суп.
сонце о дванадцятій годині за розкладом
з самого вершечку озирає поле битви:
що роблять тепер мої сини?
а ти на тому полі мирно пасеш корови,
потом спливаючи. від спеки аж темно в очах,
і немає надії на дощ, а тим паче на сніг сьогодні.
ти хильнув ще цеберко хмільного напою –
корови ніде не поділися. тії лежать ремигаючи,
тії – ліниво пасуться. паша вже споловіла
не той з неї вже наїдок
не те з нею вже й молоко
а десь у північних сусідок –
лиш весна почалася, казав грицько.
аж тут нагодилася, сама щойно з моря,
дівчина:
вода, мов кисіль, теплюща,
чи якийсь екзотичний пересолений суп.
таке пекло. а сонце на небі
так і зависло на місці,
мов розжарений чорний куб.
ні, квадрат. ти чого такий мокрий?
чи у вас тут купаються в одязі?
ні, у нас тут купаються
або у власному поту, або в колодязі.
як то?
отак. бачу, дівка
ти не проста: запорізька!
підійди, я подивлюсь на тебе зблизька.
гадала, ми тут бачимо те море?
ні, нам воно затепле, і зовсім не прозоре.
а все, що ти там знаєш, чи вчила в себе в школі –
то все брехня та вигадки блідих інтелігентів,
що їх не вдовольняє асфальтова краса
