Мовчали тіні… В непокої
Крізь штори місяць заглядав
На ту єдину, для якої
Місток хлопчина збудував.
Він з нетерпінням, мов примара,
Ступнув і раз, і два, і три…
Знущався місяць з переправи:
«Ну ж гайда, йди, мерщій іди!»
А за містком – зелене поле
Й вона, вся зіткана із мрій…
Та з тіней міст – споруда квола,
Мов віртуальний сувенір.
І захиталася опора…
Її простягнута рука
Вже зовсім близько… Клята доля!
Міст рухнув… Де ж тепер вона?
