Усі ми колись відчуваємо в собі необхідність відвідати церкву. Не важливо з яких причин, але все одно нами рухає сила, якась невідома нам і невидима. Вона мене, власне, і привела туди.
Біля входу стояла жінка з яскраво розмальованими очима: стрілки до скронь не змогла приховати навіть невдало накинута хустка. На шиї блищало намисто, яке доповнювали огрядні сережки. Здалося, ніби в неї на кожному пальці було по перстню: так яскраво вони вигравали в променях сонця. Недбало перехрестившись, жінка зайшла до церкви. За нею вскочило ще три панянки, які зовсім забули, що особи слабкої статі не мають ходити туди в штанях, до того ж тісню прилягаючих до тіла, підкреслюючи всі необхідні форми.
Після самої служби було дано дозвіл запалювати свічки. Звичайно, найнеобхідніше – за спокій померлих і за здоров’я близьких. Підійшовши до ікони і помолившись, я намагалась запалити від інших, яскраво пломеніючих свічок, свою. Зліва стояв дивний чоловік з не менш дивним на мене поглядом. Всі присутні займалися необхідним: хтось набирав святої води, хтось сповідувався, хтось цілував ікону, хтось причащався… А цей чоловік дивився на мене вже як хвилин п’ять, не відриваючи погляд. Я намагалась не звертати уваги, мовляв, він просто замислився про щось своє… А тим часом, запаливши свічку, я намагалась її поставити, але щораз вона падала. Втретє висковзаючи, розтоплений віск окропив мені руку, і це змусило мене мимоволі скрикнути. Чомусь цього ніхто не помітив, окрім того дивного чоловіка. На його обличчі промайнула дика посмішка. Я не надала цьому особливої уваги і продовжувала свої намагання. В четвертий раз також не пощастило: дивним чином моя рука задрижала, свічка раптом перевертається і обпікає мені праву руку. Ловлячи її на льоту, я помічаю ще більш злий і зацікавлений на мене погляд чолов’яги. Свічка потухла і ніби танути почала в моїй, майже до крові червоній, долоні. На очі почали навертатися сльози. До мене в цей момент підходить дівчина і з першого разу ставить мою, вже запалену нею, свічку в підсвічник. Я не встигла їй подякувати, як вона раптом зникла. Чоловіка того я теж більше не бачила.
Вирішивши сповідуватися, я стала в чергу. Надійшло ще декілька людей. Мама з донькою (обидві циганської зовнішності) пішли без черги. Прийшло ще декілька жінок, які розіпхали перед собою всіх, хто заважатиме. Тільки негучні незадоволення «чесних», покірно стоячих у черзі, порушували священне таїнство.
Ось і моя черга. Святий отець спитав, у чому мій гріх. Його відповідь для мене була неочікуваною:
- В тебе нема сорому! Як ти могла?
Позаду почали лаятися жінки за місце в черзі. Старий дідок також намагався пройти перед усіма.
- Як ти посміла?
Перед виходом, де з обох боків є сувенірна лавка, стало чутно шум: жінка прийшла з власною свічкою. Їй сказали, що вона не має права: «Ми тут навіщо стоїмо, продаючи товар? Нам теж треба якось жити! Навіщо зі своєю, треба ж у нас купувати!».
- А де була твоя совість?
Якась бабця зробила зауваження молодій дівчині, що та прийшла у спідниці. І байдуже, що вона закривала коліна, все рівно ця довжина для церкви закоротка (на її думку). Удосталь накричавшись, стара замовкла, коли дівчина вибігла з церкви в сльозах.
- Модою захоплюєшся?
І ось тільки в цей момент я починаю думати. До чого тут мода? Я прийшла зовсім в іншій справі. До того ж, у старій спідниці, непомітному взутті та в занедбаній куртці із шарфом замість хустини, який і покривав моє волосся.
Після сповіді я не відчула ніякого полегшення. Мені захотілося в той момент на зло скоїти усі гріхи, які тільки можуть приписуватись людині, і які не можуть навіть.
Завершивши свою промову, священик пішов, водночас увесь натовп розвернувся і хлинув до виходу. Усі одне одного пхали, штовхалися між собою, вигукували якісь образливі слова. Посередині церкви було збудовано невеличкий підйом, біля якого я, власне, і стояла. Під тиском оскаженілих людей я не встигла його обійти і самій дібратись до виходу. Я розуміла, що в будь-який момент моя фізична сила не витримає цей потік бездушних створінь, кожне з яких було вдвічі важче за мене за рахунок огрядного одягу, прикрас, власної ваги, набутої, звичайно, завдяки помірному харчуванню безпристрасною їжею.
- Не штовхайтесь, будь ласка!
Після моїх слів хмара з цих чорних осіб ще більше потиснула на мене. В жодному обличчі я не впізнала людину.
- Обережніше, я можу впасти!
Здавалося, потік вдаваної чистої сили не вгасав. Я втрачаю рівновагу і падаю прямісінько на виступ посеред церкви.
- Господи, що коїться! – вигукнула якась жінка із натовпу. Хоч щось змусило виявити їх, хоч і вдавану, набожність.
Я сиділа посеред церкви і плакала. Невже це відбувається зі мною? Чи одна я така? Можливо, це все сон? Хіба ж таке може бути в церкві? Все таки, це – храм Божий…
Ця історія не змусила мене припинити вірити в Бога чи змінити релігію, та до церкви я більше не ходила. А по-справжньому щирі молитви я чула тільки в лікарні.
21.12.2015
ID:
634083
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.01.2016 16:09:19
© дата внесення змiн: 02.12.2020 23:49:46
автор: Ірина Морська
Вкажіть причину вашої скарги
|
