Буває в мене і така година,
Мені здається - я мурашка, всі мурашки,
а Земля - дитина,
що гралася в космічному садку...
Втомилась, і лягла спочить, на мільйон літ.
А ми, мурашки, дарма не барились,
Та лапками за неї зачепились,
Розповзались та розплодились,
Кусати й гризти почали...
А вона спить, сплина вервечка літ...
Та, либонь, не могло ще цій дитині,
по- справжньому боліть...
Нехай ось хтось кусне, та гарно,
Дитина тоді ся"просне, чесатися почне,
(у нас це катаклізмом зветься), марно,
Тоді і виживати вже, дитина
до мами- Сонця побіжить, і та умить
Потопить, повбива, попалить і подавить всіх, до одного...
Бо, що ж за мати та, що не пильнує чада свойого...
1996р.
ID:
45072
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 05.11.2007 10:23:06
© дата внесення змiн: 05.11.2007 10:23:06
автор: Микола Шевченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
