Загарбники майстерень, паплюжники культури,
Ніяк не наїдяться своєї влади, здуру.
Ніколи не наситять свої кормушки медом.
І скільки не вливай, їм треба, треба, треба!
Загарбники майстерень, не розуміюсь досі,
Що час спливає швидко, їх теж от-от попросять...
Ні, певно не попросять, а виметуть мітлою
Із творчої майстерні, де малював з любов’ю
Енергоємним сріблом на білому папері…
А владна лапа прагне заколотити двері,
У світ світлин і віршів, у світ мого натхнення...
Загарбники майстерень з’їдають творче зерня...
З’їдають свою совість огидними ділами...
Їх правнуки спитають, колись, своєї мами:
– А покажи мій Київ, він був зелений чистий...
– Твій прадід все це знищив, щоб дуже гарно їсти.
