Несла на плечах в’язку літ,
і гнула ноша долу спину –
але несла, несла без спину -
попри яруг, попри боліт,
попри дощі і заметіль -
і кинути не мала змоги,
і падала, збивала ноги –
і кров сочилася звідтіль.
А опріч неї – там жита,
там річка – вигином до літа,
там світ, якому не боліти,
дорога, що не поверта.
Несла свій хрест у день і в ніч –
душа їй в клоччя шматувалась,
і дивувалась з того старість,
зваливши ношу ту до пліч.
Ішла до обрію – туди,
де сонце захід напинало,
ішла, й сама того не знала -
кому потрібні ті труди?
І кожен крок, і кожна мить,
і кожен подих – як останній,
і шепіт губ безперестанний -
що небо здатен проломить.
Звідкіль надлюдських брала сил?
(Аж кров від згадки в венах стигне) -
і все боялась, що не встигне,
що може смерть її скосить.
Вже руки їй переплелись
вузлами, вкрученими в жили –
а все до заходу спішила -
там сонце сходило колись.
Спеклася, стерпла геть душа,
думки снували без спочину,
а тут – лиш ноша за плечима,
та біль, що ріже без ножа.
Не озирнулася ні раз
назад – де молодість, де діти -
без неї жити їм, радіти,
топтати довго-довго ряст.
Тяжкі, мов камінь – ті літа -
ніхто нести не допоможе.
„Прости мені гріхи, мій Боже” –
одну молитву пам’ята.
В путі змарніла, мов кагла –
дорога майже доконала.
Коли б то молодість – та й знала,
коли б то старість – та й могла
Omega відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дай то Бог... Проте, дорога зачасту закінчується так, як я її описала - хто як зумів її пройти і хто чого залужив своїм життям і вчинками. Дякую за оцінку і увагу до творів
дуже 
