Вовченя (Продовження)
_ Сергійко, я тебе прошу , не треба.
_Що не треба, ти зараз почуєш, який буде вибух,- злорадно, з насолодою говорив Сергій. Не довго думаючи, Сергій підняв із землі насос, який був приладнаний до пояса, трохи тугіше затягнув мотузку до шиї кота. Вадим закрив очі долонями. Все тіло його тремтіло від напруги, комок підкочувався до горла. Ставало млосно. Він востаннє намагався поговорити з Сергієм.
_ Ех ти, хлюпік! Дивись., і він почав підносити насос до заднього проходу кота.
Вадим , закривши вуха, кинувся тікати. Сльози котилися з очей. Раптом його зупинив глухий вибух., і Вадим остовпів. Здавалосб,що якщо він ще раз зробить крок, то все його тіло розлетиться на маленькі частинки. Закрутився світ , задзвеніло у вухах.
Щоб не впасти ВАдим повільно почав присідати до землі. А голубе небо всміхалося, сонце лагідним промінням висушувало краплини сліз.
***********************************************************************
_ Як ти не розумієш, хлопчику потрібна мати, він дуже сумує, - крізь пелену сліз, зх болем вимовляючи кожне слово говорила бабуся.
_ Мамо, я не можу. Він залишається з тобою, оформляй опіку, я відмовляюсь від нього, і ти будеш повністю мати на нього права.,- запевняла Настя. Вона вже була одружена за другим чоловіком. У неї була донечка, і вона розуміла і знала свого чоловіка, що він ніколи не згодиться, щоб такий великий син жив разом з ними. Це неможливо.
І залишився Сергій разом з бабусею. Він стояв мовчки. Вже давно відпустив мамині руки. Стояв, втупивши погляд в підлогу. Цей погляд був пустий. Сергійко не знав, що йому робити. ВІн не міг усвідомити, чому мати( його рідненька мати) не забирає його з собою, Чому він їй не потрібний. Адже йому так хотілося мати маму, ловити погляд її сумнах очей, відчувати дотик її лагідних рук на своїй голові..І ось тільки пригорнула і зародила в луші зернятка ніжності, як тут же вбила все це, посівши льодяний дощ. І закралась образа в його сердечку на увесь цей несправедливий світ, де залишають матері своїх дітей, де панує така немилосердність, де тпк важко зрозуміти дорослих. Сергійко сидів у куточку і мовчав. Не хотілось іти гратись, не хотілось навіть ні з ким розмовляти.
**********************************************************************
_ ТИ лазив сьогодні знову у мій гаманець.? -запитала суворо бабуся.
_ нічого я не брав у тебе. Це може баба брала, - огризнувся Сергій
_ А навіщо бабі ці гроші. В неї все є.,- в свою чергу знову запитала бабуся. Серце застукотіло. Хотілось кричати. Вити. Але марно. Гроші вже не вернеш, а з Сергія нічого не виб'єш.
_ Я сьогодні їду в місто, повернусь о Десятій годині вечора. Прийди, до поїзда, зустрінеш мене, бо в мене будуть важкі сумки..
Уже давно бабуся не тримала у хаті великої суми грошей, все було заховано по сусідах, по родичах, але тільки не вдома. За онуком уже давно помічала, що він краде у неї гроші. І не раз сама собі ставила важкі запитання: " Що йому не вистачає? В нього все є; телевізор, магнітофон, одягнений по- моді. Що йому потрібно ще?." Відповіді не знаходилось. А зараз вона надіялась, що заберуть в армію і там перевиховають. Ось уже скоро.
Приїхавши на вокзал, онука не знайшла. Її ніхто не зустрічав. Вирішила, що речі залишаться на вокзалі, бо додому вона їх не донесе. Враз побачила знайомий профіль і здивувалась. Адже брат ніколи її не зустрічав. Ніби лещатами стиснуло серце, занило під грудьми. Якесь недобре передчуття заполонило душу..
_ Що сталося, Моколо?- ледь чутно запитала.
_ Ти тільки не переживай, все що сталось, то сталось.
_ Ну що, що? - вже з окриком почала запитувати.
_ Наша мама померла. Я знайшов її біля газової плити. Коли я прийшов, то вона вже була холодна. Сергія знайти ніде не вдалось. в хаті все порубано, побито.
Ні криків, ні стонів Микола не почув. Вони йшли мовчки і кожен думав про своє. Життя довге і ніхто не знає, де воно зупиниться і яка смерть чекає кожного з них. Дійшовши, до будинку, вони на якусь хвилину зупинились перед дверима.
Був тихий вечір, навіть собаки мовчали. Стало якось мотошно. Зайшли в кімнату. мати нерухомо вже лежала на ліжку.
_ Я залишив в хаті все так, як було. Може ти захочеш викликати міліцію, - сказав притишено Миколаю.
_ Не потрібно ніякої міліції. Самі розберемось. Мати наша була вже дуже стара, на розтин вести не потрібно. Якось воно буде.
_ Так це ж він задцшив нашу матір, хіба ти не розумієш?- взявши голову руками, він не сказав, а простогнав ці слова з такою невимовною тугою.
_ Мовчи, Колю, мовчи, не бери гріх на душу. Поховаємо мовчки та й усе.
_ Як ти будеш його захищати, то він і тебе скоро задушить, або зарубає, -уже з усією запальністю кричав Микола.
Аж тепер вона оглянула кімнату. Подушки були порубані, пір'я літало по хаті, немов боялось розбудити маму.
_ Ну, що будемо робити? Подивись, він задушив її її ж хрестиком. Подивись, яка смуга на шиї. І більше ніяких ознак. Я прошу тебе , не захищай його, бо це тільки початок. Може ти покажеш його лікарям? Може в нього не все гаразд з психікою, - уже з біллю в серці говорив Микола.
_ Сестричко моя, що ж ми будемо робити? Ти гадюку пригріла на своїх грудях, - він гірко заплакав. А як жалко було матір, хоч і старенька, але моглаб ще трохи пожити.
_ Мати наша була стара,- немов продовжуючи думку брата, проговорила сестра, - Сергій ще молодий, як він буде жити з цим п'ятном. Заберуть ось його в армію і все буде добре. Давай приберемо тут трохи і подумаємо, як нашу маму поховати. Я тебе прошу мовчи. Адже це ж я так виховала. За це я з себе вини не знімаю, - і вона гірко заплакала. Сльози лилися рікою,здавалось,що вони хочуть опустошити всю душу. Щоб враз разом із ними вийшов весь непотріб із її душі, із її серця.. І не знала, за ким вона більше плаче ; чи за мамою, чи за своїм непутящим онуком.Одне вона знала, що онук - це її син, її душа, її серце. І своєю любов'ю, вона ніби хотіла прикрити його від цього шаленого світу.
Сергія знайшли на другий день. Він мовчав і, мабуть, ніякі тортури не заставили б його говорити. Він мовчав, і лише своїм чорним поглядом зазирав у душу тих, хто прийшов на похорон. Ні сльозинки не було в його очах, ні каяття. Прсто хижа лють і якась невимовна біль.
Життя йшло своїм непомірним кроком. Вже підходили дні, коли заберуть Сергія в армію. В селі було спокійно.. Кожен розглядав цю смерть на свій розсуд. Версій було багато, але доказів не було. Не було ні позивача, ні відповідача. Уже й сорок днів справили. І вже було забуто, той жахливий вчинок. На якій він совісті був, то було відомо одному лише Богу.
**********************************************************************
_ Люди! Людоньки! Зарубав! Зарубав!- ехом розливався Миколин голос по селі.Хто жив поблизу, позбігалися на крик. Але в хату ніхто не заходив. Всіх проймав страх.
_ Я ж казав, що не діждешся ти добра від нього. Я ж казав, а вона не слухала. От і тобі...- лементів Микола.
_ Що робити , людоньки?
Приїхала міліція. Зайшли в хату. На підлозі, біля телевізора лежала скуцюрбившись жінка . В її голові була загнана по самий обух сокира. Микола дивився своїми майже безжиттєвими очима на свою єдину сестру і тихо плакав.
А життя продовжувало свій рух...
( Це я писала 20 років назад. Відбулося в нашому селі. Все в точності на реальних подіях.)
ID:
1053942
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.12.2025 15:20:00
© дата внесення змiн: 25.12.2025 15:20:00
автор: Надія Тополя
Вкажіть причину вашої скарги
|
Сумна історія. На жаль, є і таке в житті. Ви мені теж дещо нагадали. Та важко про трагічне писати, не знаю, чи й напишу. А нині війна і так серце тріпоче,як у пташки.
