Я — океан.
Сонна
безпросвітна глибина.
Непорушна
таємна туманність дна
і недоторкана
тишина.
Життя моє
ховається у мені,
невидиме для сторонніх —
розгортається,
пульсує
світлом живим усередині.
А на поверхні —
умовні
ночі і дні,
повітря
течії перемінні —
так звані вітри;
сусідні стихії —
чорний космос
крізь сині
ілюзії
атмосфе-ри…
Що це таке:
роки, віки?..
Бачу, як наді мною
засіюються,
сходять і зацвітають зірки —
стихії космічної
полум’яні квітки,
сяють здалеку, мов самоцвіти, —
безтурботні діти
глибин і прозорої чистоти…
Далекі зірки —
як мої
поетичні, часом,
неспішні думки —
тяглі
і споглядально тривалі;
самоіронії посмішки —
на поверхні безмежних вод —
легкі, дрібні,
з лукавинкою, хвильки;
наростають інколи,
та здійнятися вище за себе
безсилі —
наснаги творчої
мої
посередні,
угору спрямовані,
хвилі…
…Кажуть,
десь на землі
Час тече, як стрімкі річки,
чи як Гольфстрім,
Антарктична
циркумполярна,
інші
океанічні течії;
та бездонні глибини мої
зупинили,
поглинули
часові потоки
і у товщі
наших мовчань
взаємно високих —
тиша і спокій.
Тиша
і спокій.
Аж якось
неждане Світло
у спокій товщі
моєї
проникло —
наче променем, душу
довірою обняло,
ніжним голосом звало,
на невагоме крило,
мов ластівка,
здійняло
і до зірок несло…
Любов = Світло-Тепло…
І рвонули хвилі
моєї поверхні
вище за себе —
донебесні стали
дев’яті вали —
до зірок сягли,
Джерело —
звідки світло —
шукали
і не знайшли…
Поопадали,
стихли,
пропали…
Вмовкли.
За непорушними
законами
гравітації
позгасали
дев’яті вали мої,
і стали хвилі
поснулі —
як прочерки,
бездиханні,
майже прямі лінії,
і немає у них
ні вершин, ні гребенів,
щоб ловити
відблиски
зоряні,
вигадувати
колискові комусь пісні —
ніжні
і лагідні…
…Хутчій
занурюйся в себе,
мій океане,
глибокий:
тиша
і спокій.
Тиша
і
спокій.
19.12.2025
ID:
1053598
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.12.2025 22:44:23
© дата внесення змiн: 20.12.2025 01:10:06
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
