|
Третій день поспіль, мрячить осінній дощ. За вікном другого поверху багатоповерхового будинку, злегка схилився молодий клен. Він майже голий, але кілька червоних і жовтих листочків, ще тримають на собі дрібні краплі дощу. Продовжують чинити опір поривам холодного вітру. Віконне скло в дрібних краплинах, але це лише на якусь мить. Вони швидко поєднуються, збільшуються і стікають по склу.
Валя дивиться на них, вони ніби намагаються наздогнати її думки. Одна за іншою, вмить освіжали пам’ять, а деякі, наче подали знак затриматися, згадати про прожите.
У невеликій квартирі тихо. Меблі сімдесятих років минулого століття зберігали в собі її таємницю життя. Біля скляної цукерниці на ніжці, на столі стоїть фото. Фото коханого чоловіка, який змінив її життя.
- Льоня,- вона прошепотіла тихим голосом. І помахом руки витерла щоки, від застиглих сліз. Несподіваною хвилею на неї наринули спогади.
*
По коридору інституту метушня, потік людей, то в одну сторону, то в іншу. Вона стояла біля великого вікна. Дивилася на будинки, що за вікном, на своє відображення. Раптом її увагу привернув високий хлопець, він у цей час підійшов до вікна. Його погляд ковзнув по її обличчю, їй здалося, що він усміхнувся. Густе чорне волосся і колір волошкових очей на якусь мить зачарували її. О! Та він же в нашій аудиторії був, значить будемо разом навчатись. Але, на жаль, він здається молодшим.
Валя, дівчина середнього зросту, красива форма блакитних очей помічається відразу. Біла шкіра і розсип злегка помітного ластовиння на курносому носі привертає увагу. Хвилясте волосся пшеничного кольору спадало на плечі - воно захоплювало багатьох. Вона родом з невеликого містечка Свердловської області. Її мрія вчитися та працювати на залізниці. Хоч і закінчила школу з відзнакою, але мама не відразу відпустила з домашнього гніздечка. Вони вже кілька років жили вдвох, батько пішов до іншої. Їй було боляче перенести з ним розлуку, але вона собі дала слово, що й без нього в житті доб’ється успіхів. Настирливість, упевненість у собі, в своїх здібностях, дали в житті зелений вогник, вперед і тільки вперед!
Одного разу, в інститутській бібліотеці, вона все-таки, з ним познайомилася. В бібліотекарки спитала про книгу » Проектування та будівництво залізниць». Їй у відповідь, кивнула рукою, сказала, що останню книжку взяв той хлопець. Схилившись над книжкою, він сидів за столом у самому кутку читального залу. Підійшовши до нього не встигла й слова сказати, піднявши голову, він посміхаючись запитав,
- Що теж за цією книжкою?
Трохи соромлячись, у відповідь кивнула головою.
Він, вказавши на стілець, одразу представився,
- Мене звати Леонідом, присідай поряд.
Після декількох з ним розмов, зробила висновок, йому це ім’я підходить. Він високо оцінює моральні принципи, дипломатичний, гнучкий у спілкуванні. Такий хлопець не дозволить себе обманювати – брехню відразу відчує. Досить розумний, ввічливий, водночас помітила, що велику увагу звертає на інтелектуальні здібності.
При підготовці курсових робіт їх погляди у чомусь співпадали. Але це були суто робочі моменти. За ним таємно спостерігала, але запросити на чай не вистачало сміливості. Якби мешкали в одному гуртожитку, інша річ, було б простіше. Дізнавшись, що він на чотири роки молодший, її надії продовжити дружбу, розвіялися. З легким хвилюванням міркувала та й навіть після закінчення інституту чи й зможуть десь зустрітися. Адже він з Красноярського краю і хто знає, як далі складеться життя.
Час… він, як річка, не стоїть на місці. Думки про нього не залишили її головоньку. Легкість спілкування притягувало одне до одного. Але то були дружні стосунки студентських днів. Думки про розлуку, їй часто не давали спати. Але час минав і вже останній вечір у галасливому залі хвилював кожного. Вручення дипломів, теплі слова викладачам та останні обговорення, хто і куди отримав направлення на роботу. Леонід, посміхаючись повідомив, що їде в Україну, але куди конкретно, не сказав. Сам шокований, що буде далеко від батьків. Щоправда вдома ще був брат, його це трохи заспокоїло.
Валя ж, мала явитися в Київ, в Управління Південно-Західної залізниці, для подальшого розподілу. Приїхавши додому, мамі повідомила, що має направленні в Київ. Та, від хвилювання розплакалася, обійняла, притиснула до себе,
- А, як же я дочко? Ти мене одну залишиш?
Це питання довго не обговорювалося, адже для влаштування, їм дали лише один місяць.
Велике, красиве місто, привітно зустріло Валентину. Вона залишилася працювати в Києві, в Управлінні Південно-Західної залізниці. В одному з техвідділів, займалася схемами по будівництву нових залізничних гілок з автоматичними стрілками. Незабаром познайомилася з хлопцем з цього ж відділу і в них закрутився роман. Довго час не тягнули, адже їй, як молодому спеціалісту дали квартиру.
До невеликої вечірки з приводу взяття шлюбу, на постійне проживання до себе забрала маму. Через рік, народила донечку Людмилу. Здавалося, удача їй посміхнулася, але не все було гладко. Через шість років вони розірвали шлюб. Вона змушена була піти з техвідділу. Не змогла чоловікові пробачити зраду. Кожна з ним зустріч викликала огиду. Перевелася до планового відділу руху поїздів, роботу поєднувала з навичками диспетчерської служби.
*
Життя Леоніда склалося настільки несподіваною, незвичною для нього. Після приїзду на велику вузлову станцію, його направили працювати електромеханіком з обслуговування автоматичних стрілок із розподілу вагонів. Життя в невеликому гуртожитку, не віщувало нічого хорошого. Та через два роки він був направлений у Київ до школи з обміну досвідом. Де вносив свої пропозиції щодо роботи СЦБ. Його помітили у службі зв’язку залізниці і було призначено заступником начальника. Тут, у невеликому містечку він і зустрів своє кохання.
Світлана славна, струнка, розпустивши темне, з каштановим відтінком волосся, нагадувала гарну пишну квітку півонії. Вони познайомилися в бухгалтерії, дівчина вела справи по технічній документації.
Йому надали службову квартиру і він не став відкладати весілля. Жили у злагоді. Раділи сімейному життю та черговим успіхам на роботі. Через рік у них народився син Віктор. Вони були дуже щасливі. Незважаючи на те, що він багато часу проводив на роботі, вона завжди була йому підтримкою. Він милувався її красою і іноді не зміг утриматися, хотів її любити. Зачарований її карими очима, хотів випити насолоду вуст, пізнавши глибше таємниці єства.
Час летів, через сім років після народження Віктора, народився син, його назвали Сергійком.
У Валентини сімейне життя не складалось. Здавалося і характер мала не складний. Але їй не вдавалося зустріти такого чоловіка, щоб підкорив її серце. Щоб відчувала до нього те, що відчувала до Леоніда. Вже минуло стільки років, вона вже й упокориться з тим, що їй чоловік не потрібен. Дивилася на дочку і тішиться, що вже закінчила технікум. А там дивися і скоро заміж захоче, адже зустрічається з Павлом. Хоча він трохи старший, але видно надійний хлопець. Ще й у цирку працює акробатом, а Людмила у школі займалася акробатикою. У перспективі думала потрапити до цирку, працювати разом з ним.
*
Минув час. Одного разу Леонід біля дверей великої зали побачив Валентину. Вони зустрілися на урочистих зборах присвячених Дню залізничника. Погляд віч-на-віч, на душі радісно, на обличчі посмішка. Він злегка обійняв її за плечі,
- Я так радий тебе побачити. Валюша скільки років… скільки років. А ти майже не змінилася.
І тут же нахилившись до неї, прошепотів на вухо,
- Ти так погарнішала. Я тебе ледве впізнав.
Вона намагалася дивитися в сторону, на віях мерехтіли сльози радості. Яке щастя побачити його знову. Від несподіванки, почутих приємних слів, вмить затремтіло серце, до лиця ринула кров. Почервонівши, ніжно взяла за лікоть, відвела вбік,
- На нас дивляться. Льоню ти так змужнів. Ну давай, розповідай, як життя, де ти зараз, ким працюєш?
Раптом заграла музика, він прошепотів,
- Після зборів, я чекатиму біля входу. Давай на концерт не залишимось.
В кафе грала спокійна музика з елементами джазу та блюзу. Вона коротко розповіла про своє життя, роботу. Про дочку, якій учора хлопець зробив пропозицію вийти заміж. Не замислюючись сказала,
- Ось бачиш, я напевно вже старою стала, а ти говориш покращала. Дочку віддам заміж, а там і онуки підуть. Час летить і його не наздогнати. Ну тепер поділись, розкажи про себе.
Він також був красивий, то ж пощастило комусь, проникливо дивилася на нього. Почувши її прохання, його завжди сяючим живим блиском очі потьмяніли. Раптово похнюпився. Це надає обличчю серйозного і задумливого вигляду. У руці смикає серветку, злегка нахиливши голову, не поспішаючи заговорив,
- Знаєш, я не знаю що мене чекає. Я був такий щасливий, зустрів кохану жінку, вона мені народила двох синів. І на роботі все чудово, зараз працюю на вузловій станції, обіймаю посаду зам. ШЧ по СЦБ. Мої мрії справдилися, адже ти ж знаєш, я любив розробляти раціональні пропозиції у цьому напрямі.
Вона дивилася на нього, уважно слухала, хотіла побачити його очі. Але він, не підводячи голови, трохи хвилюючись говорив все тихіше і тихіше. Вона нахилилася до столу, взяла його за руку,
Льоню, якщо дуже боляче, може не треба згадувати.
Він злегка стрепенувся, стиснув її руку,
- Знаєш, у моєї Світлани онкологія. Ось, вже майже рік ми з цим боремося. Але, на жаль, результату немає. А у нас хлопчики, одному тринадцять, а другому шість років. Як вони без неї, не уявляю. Вже про себе нічого не говорю. Але ж їм, у цьому віці так потрібна мати, їм треба дати дорогу в життя, треба вивчити.
Вона дві його руки взяла в свої. Він ніби не помітив, знову опустив голову, продовжив розповідати.
Близько двох годин вони провели в кафе. Піддавав час, йому потрібно було йти на поїзд. Вона з ніжністю дивилася на нього, тихо сказала,
- Льоню! А знаєш, адже я зараз працюю диспетчером. Ти не соромся, дзвони. Може потрібна допомога. Я завжди готова тобі допомагати, звичайно чим зможу. Може гроші потрібні?
Піднявши голову, не відриваючись, дивився в її очі,
- Ні-ні! Гроші є, дякую!
Вони розійшлися на зупинці метро. Через його невдачу, їй було боляче. Це ж треба таке горе. Як шкода, ще така молода, а діти? Тяжко йому буде з ними.
В цей вечір, прийшовши додому, ніяк не могла заспокоїтися. Весь час у роздумах, ходила по кімнаті, немовби вимірювала відстань від кутка до кутка.
Мати не могла не помітити, що дочка чимось стривожена. Валя вийшла на балкон, хотіла подумки загубитися в міському шумі машин, до неї підійшла мама,
- Дочко, чим стривожена, поділися.
Двері на балкон не були зачинені. Від легкого вітру, час від часу колихалася красива біла тюль. В цей час Люда, з пакетом зернят у руці, вийшла із своєї кімнати. Побачивши, що мама і бабуся на балконі, в серванті взяла тарілку і закинувши ногу на ногу, сіла у крісло. Вона ніби розтягувала задоволення, рукою брала кожне зерно і не поспішаючи, відправляла його в рот. Зовсім випадково стала свідком цієї розмови.
Валя, ліктем опершись на перило балкона, дивилась в нікуди,
- Думаю не варто, навіщо тебе навантажувати своїми проблемами.
Мати ніжно обійняла за плечі,
- Ти не дивися, що я вже старою стала, поділися, як у дитинстві. Адже знаєш, поділишся, з душі зникне вантаж, дивись та й полегшає.
Близько години Людмила боялася поворухнутися, глибоко дихати, ловила кожне материнське слово. Зрозумівши, що розмова підходить до завершення, подумки здивувалася. Ну це ж треба, скільки років мовчала, тримала в таємниці свої почуття. Цікаво, навіть бабуся про це нічого не знає. Треба буде подивитися фото, здається там вся група є. І хто це той, такий красивий, якого вона описує бабусі? Раптом знову почула голос бабусі,
- Так, невідомо скільки часу вона протягне. На жаль, важка хвороба, вона всім приносить страждання, горе.
Голос матері ледь чутний, здавалося, що вона плаче,
- Не знаю, як його підтримати.
- Так Валю, йому буде дуже важко, але я тобі тут не порадниця,- бабуся заговорила гучніше,
- Та ти і не слухай нічиїх порад, дій за покликом серця. Прислухайся до нього, прислухайся до своєї душі. Поспішати нікуди, ще є час. Хто знає, а може в нього на прикметі вже хтось є.
Упевнений, але тихий голос Валентини,
- Ну що ти таке кажеш. Він чистий, настільки я його знаю, не потерпить ні кривлянь, ні підлості, ані омани. Любить, щоб ні смітинки, ані жодної фальші. Такі люди в житті рідко трапляються.
Люда почула шурхіт, миттєво повернулася у свою кімнату. Вона довго не могла заснути. Але подивившись на фото Павла, посміхнулася. Ну й нехай їде до нього. Нехай нарешті влаштує своє життя, звичайно якщо захоче. А ми з бабусею якось порозуміємося.
Минуло пів року, Леонід у справах приїжджав у Київ, відвідав її на роботі. Був дуже задоволений, що потрапив саме в її зміну. Десь би двом піти поговорити, але робота, є робота. Декілька слів при розлуці, лише задумливі погляди.
Надворі рання весна. Пахне талим снігом, легкий вітерець підбадьорював, ніс запах свіжості. В цей день, як завжди, Валя на роботу прийшла рано. Начальник служби проводив селекторну нараду. Почувши про співчуття Леоніду, вона несподівано для себе ойкнула, присіла на стілець. Це ж треба. Від неприємної несподіванки, все тіло покрилося гусячою шкірою.
Від Управління дороги, декілька чоловік їхало на похорон. Валя не змогла не поїхати. Одна думка, зараз його потрібно підтримати. Родина далеко, навряд чи хто з Красноярська в цей час приїде.
Леонід приголомшений тим, що сталося. Хоча і знав, що це трапиться, ніби й старався бути підготовлений до цього, але йому це не вдалося. В його очах таївся біль. Побачивши його, їй здалося, що за цей час, що не бачились, він дуже постарів. Де поділась його стрункість? Опущені плечі, густе чорне волосся з проблисками сивини звисали на лоб. По обох щоках, одна за іншою котились сльози, він не в змозі був їх стримати. Стиснувши кулаки, не ворухнувшись стояв біля узголів’я труни. Біля нього стояли родичі Світлани і хлопчик, вона зрозуміла, це був старший син. Молодшого сина на похоронах не було. Колона людей йшла пішком до самого цвинтаря. Останній шлях, шлях болю і печалі. Шлях, з якого не повертаються, але залишають про себе спогади.
Після поминок, коли всі дякували за обід і прощалися з ним, тільки тепер він помітив її. Не зміг утриматися, затрусилися плечі, поклавши голову на її плечі, тихо розплакався. В подиві хтось запитав,
- Це що хтось з родини?
- Ні-ні!- у відповідь чиїсь слова,- Вони разом вчилися, це з Києва.
*
Час надто довго тягнувся. Щоранку, молодший син запитував про маму. З болем у душі, вже скільки раз говорив сину, що вона вже ніколи не повернеться.
Життя Леоніда змінилося. На сон, за добу доводилося виділяти лише три години, розривається на частини; домашній клопіт, робота, дитсадок. Інколи і вночі доводилося бути на роботі. Добре, що старший син все зрозумів, добре поводився, його підтримував. Але якось ввечері запитав,
- Що так і будемо утрьох жити? Мені ввечері потрібно на волейбол, а ти з роботи пізно приходиш. Мені набридає Сергія із собою таскати. Та й йому ж скоро йти в перший клас.
- Почекай, сину! Я вас обох відвезу в Красноярськ,- він відповів замислюючись.
- Ну добре, тобі вирішувати. Але врахуй, після закінчення школи я назовсім переїду в Красноярськ. Там є технікум, думаю старики тільки зрадіють.
Леонід здивувався, але на слова сина нічого не відповів. Досить важко розлучатися з дітьми. Йому навіть було страшно уявити, що в квартирі він залишиться один. Але іншого виходу просто не було. І після закінчення учбового року, він відвіз дітей до батьків.
Літо у самому розпалі. Він з головою занурився в роботу. На якісь чотири години, не більше приходив додому. Та й що його тримало в пустій квартирі? Спогади про кохану дружину забирали сон, інколи, в області грудної клітки біль. Заспокоював себе, це нерви, це все нерви. Тиша в квартирі тиснула, дратувала. Але кожної неділі, як завжди з квітами, він ходив на цвинтар. По дорозі звідти, заходив на дачу. Хоча цього року, він нічого не встиг посадити, але суниці і смородина вродили. Кожну хвилину згадував дружину. Ягоди перетер з цукром, як це вона робила, поставив у холодильник. Останні дні, тільки прокинувшись, зазирав на настінний календар, запланував поїздку до батьків.
Минуло трохи часу. Леонід їхав з пересадкою по Києву, хотів побачитися з Валентиною. Вона була дуже рада, що зателефонував за день до приїзду. Готувалась до зустрічі, ніби йшла на побачення. Навіть придбала красиву сукню блакитного кольору. Вона підкреслювала її фігуру і дуже пасувала до кольору очей. Хвилюючись відправилася в перукарню, добре б, щоб великої черги не було.
З усмішкою на обличчі зазирає у дзеркало, милувалася зачіскою. Ну ось, її доганяли думки, вже тепер можна йти на побачення. І зазирнувши на годинник, поспішає на залізничний вокзал.
Помітивши його здалеку, вона мимоволі посміхнулася. В одній руці тримав три білі троянди, у другій дипломат. Побачивши її, їй здалося він розгубився, але тут же йшов назустріч,
- Я дуже вдячний, що ти прийшла.
І, як хлопчисько, злегка почервонівши, вручив їй квіти,
- Це тобі. Мій поїзд через дві години, давай зайдемо в кафе.
Подякувавши, її щоки ледь вкрилися рум’янцем. Зненацька на неї напало дивне відчуття, відчула прискорене серцебиття. Так, вона розхвилювалася, він розбудив у ній жінку. Але намагалася сховати хвилювання, в сторону махнувши рукою, голосно сказала,
- Давай перейдемо на ту сторону, в метрах сто звідси, є кафе.
Він підтримав розмову,
- Так помітно, що вже друга половина серпня. Багато людей, шум, гамір, розмови. Майже всі похапцем поспішають, кудись тягнуть валізи.
В кафе надто людно, шумно. Тому вони там довго не були. Адже поспілкуватися, практично було не можливо. Випивши по чашці кави, вирушили побродити біля вокзалу.
Він дуже емоційно розповідав про успіхи на роботі. Уважно слухаючи його, вона інколи повертається до нього, зазирає на обличчя. Так, а здається на скронях сивини не було, що горе робить з людьми. І, як швидко летить час.
Він будував плани забрати дітей, розповідав про старшого сина, що той після школи хоче поїхати до його батьків. Раптом зупинився і взяв її за руку.
Його погляд утонув у глибині її очей. Тепло і ніжність проникли до серця. О, скільки років вона чекала цього погляду. Вони на декілька секунд ніби завмерли. Зненацька здригнулися від звуку різкого гальмування машини, він розгублено заговорив,
Валю, ти здається збиралася у відпустку. Хочу тебе запросити в гості. Скоро перше вересня, Сергійко піде в перший клас. Може ти допоможеш мені його зібрати?
Вона посміхнулася. Так, адже вона чекала цього моменту, до нього давно була готова. В душі переживала, чи почує колись ці слова? Так, вже не ті роки, щоб не розуміти один одного з півслова.
Він посміхнувся, миттєво повеселішав, однією рукою обійняв за плечі, злегка нахилившись,
- Я по усмішці зрозумів. Ти не проти? Чи я не правий?
*
Рано вранці, за три дні до школи, Леонід привіз її до себе додому. Діти ще спали. Він тільки переступив поріг, обійняв її і ніжно поцілував. Відчайдушно забилось серце, хвилювання переповнило її. Вона тихо прошепотіла,
- Льоню, нам не по двадцять років. Хоча час летить, але не квап події. Я поки що не готова до таких відношень.
Вона в шафу складає свої речі, він готує сніданок. Не дивлячись на його умовляння, що все буде добре, вона все ж дуже хвилюється.
Той, перший поцілунок, ніби стріла пронизує все тіло. Так, скільки років вона не відчувала чоловіка. Але не зараз, не час, твердила собі. Що скажуть люди? Розпочнуться розмови, адже після похорон минуло тільки пів року. Якби він не хотів, але я поки на довго тут не залишуся. Адже він так кохав свою дружину. З його боку, це не порядно, якось потрібно протягнути час.
Вже декілька хвилин, Леонід знаходився в дитячій кімнаті. У неї навіть і в думках не було, щоб підслухати, що там відбувається. Розуміла, за дверима серйозна розмова. Вона на кухні, не поспішаючи, впоперек розрізала батон і для кожного намазала його маслом. До неї доходили звуки вже з ванної кімнати. За декілька хвилин, Леонід взяв її за руку,
- Пішли!
Так, вона дуже хвилювалася. Діти зустріли її привітно, але з побоюванням. І розпочалися домашні клопоти. Похід у магазини, спільні покупки, у дітей злегка знімали напруженість.
Віктор називав її по імені й по-батькові, а Сергійко був більш ніжнішим, більше посміхався. Його очі з цікавістю бігали по її обличчі. Коли вона це помічала, він просто посміхався і зникав у дитячій кімнаті.
Скільки радості потрібно дитині? Адже кожен з нас знає. Коли таке велике свято в школі. Коли дитина переступить поріг до знань і відчує, що в нього є підтримка, йому це набагато легше сприйняти. Адже з однієї сторони це стрес для дитини. Піти у невідоме, познайомитися з іншими дітьми і замість мами, поряд вчителька.
Пробувши з дітьми цілий місяць, Валя зі спокійною душею повернулася в Київ. Діти прийняли її і це дало надію, що вони скоро будуть разом. Адже разом ходили на цвинтар, напевно це й дало такий результат. Сергійко звертався до неї на «ви», дізнавшись, що вона має поїхати, навіть заплакав.
*
Леонід готував папери, щоб з Нового року вона тут працювала диспетчером. Але всі папери були готові тільки в березні місяці.
Вони не поспішали оформити шлюб, адже не діти. Але вона прийняла його, як чоловіка. Все ж ласка, вмовляння, ніжні слова і трепет душі дозволили поринути у пристрасть кохання. Їм обом здавалося, що вони ще зовсім молоді. Вона палала червоною квіткою і він милувався нею. Вдихав її аромат ніжних обіймів-пелюсток. Відчував, що був коханим, у душі палає вогнище кохання. Навіть трохи намагався пристрасть вгамувати, адже так давно не хмелів від спокуси. І, як вином насолоджувався її поцілунками, які зводили з розуму.
Сонце сходить і заходить, так минали дні. Вона часто приїжджає на вихідні дні, діти тішилися, адже в домі завжди потрібна жінка. І попрати, і прибрати, інколи допомогти зробити уроки. Особливо діти любили, коли вона готувала торт. Загалом Сергій обожнював любу домашню випічку, але особливо з масляним кремом. Леонід багато часу проводив на роботі, вона розуміла, що потрібна йому і дуже потрібна дітям.
Перед Новим роком захворів Сергійко, їй довелося взяти позачергову відпустку. Добре, чуттєве серце не могло до хлопчика залишатися байдужим. Температура підіймалася до тридцяти дев’яти градусів, здавалося він інколи марив. Ледве розплющував очі і просив пити. Чи зненацька, чи за покликом серця, став її називати мамою.
Пройшов час… Валентина переїхала на постійне місце проживання, вийшла на роботу. Звичайно працювати в одній організації з чоловіком не просто, їй здавалося відповідальність подвійно лягала на її тендітні плечі. Робота диспетчера, це в першу чергу відповідальність за безпеку руху поїздів, за життя людей. Новий колектив, де більшість жінок, зацікавлено зазирали в її сторону. Адже не кожна вирішить піти на двоє дітей. Але в той же час всі розуміли, займати таку посаду і одному виховувати дітей, нелегко. Її терпіння, урівноваженість і мудрість багато значить у вихованні дітей. Леонід був щасливий. Він бачив, як вона всім серцем намагалась завжди приділити увагу і йому, і дітям. Дві родини поріднилися. Вони їздили в Київ до її мами і до дочки. Сімейне життя Людмили склалося добре. Вони з часом придбали квартиру і незабаром народилася онучка. Валі було приємно, що в Леоніда не відбувалося ділення дітей. Він сам запропонував у банку, на кожного відкрити рахунок. І вони щомісячно перераховували туди гроші. Про це діти навіть не знали.
А час летів. Після закінчення школи, Леонід відвіз Віктора до батьків. Хлопець був тямущим, грамотним, він в цьому ж році вступив до технікуму.
Минуло три роки. Вихідні, будні, життя продовжується. Валя почувалася господаркою, хранителькою сімейного вогнища. Сергій підростав, її втішав допитливістю. Він зовні дуже схожий на батька. Знання хлопчику давалися не складно. Все-таки є фундамент. Вона інколи була у захваті від його уміння самому розібратись у фізиці, електроніці. Так, адже і дивуватися не варто, напевно гени в житті дуже багато значать.
Після закінчення технікуму, Віктор відслужив в армії і незабаром запросив на весілля. Звичайно, замислюючись міркувала Валя, потрібно їхати. Вже кілька раз вони збиралися поїхати разом та якось все не виходило. І взявши відпустки, вони втрьох поїхали в гості.
Їх дуже тепло зустріли. Особливо свекруха, все обіймала і дякувала за онуків. Вона розуміла, що таке виховувати дітей.
І весілля вдалося, і ще два тижні гостювали. А погуляти і відпочити було де. Красноярський край славився лісами. Вони збирали гриби, ягоди і навіть горіхи.
*
Дні текли чергою, змінювались пори року. За ці роки з життя пішла її мама. В дочки все було добре. За цей час вже підріс і онук. І теж мріяв виступати в цирку. Як добре, що була мама, заспокоювала себе, якби я змогла допомогти дочці у вихованні онуків. І у Віктора, на батьківщині Леоніда, було вже двоє синів. Вони їздили туди через кожні три роки.
Валентині до пенсії залишилося трохи менше року. Вона дивилася на Сергія, ну ось і він вже закінчив школу. Врівноважений, симпатичний хлопець, напевно теж не одній дівчині закружляє голову. Але останнім часом, вона помітила напругу у відношеннях з Леонідом. Ніби поміж них пробігла чорна кішка. В душі виправдовувала чоловіка, що все пов’язано з роботою. Адже недавно він пішов на підвищення. Останнім часом і навіть у вихідні дні, вже зовсім мало часу проводив вдома. Вона ж працювала в зміні, частіше їздила на дачу, тут помічником їй був Сергій. Вона в ньому помітила якусь незрозумілу скутість, але вирішила, що це вікове, над цим не варто ламати голову.
Ранок… яскраві сонячні промені проникли до спальні. Валя прокинулася, кинувши погляд на чоловіка, посміхнулася. У нас все буде добре, адже прийшла весна, а вона завжди приносить радість і мудрість. І його злегка торкнулася рукою,
- Вставай, дорогенький. Час збиратися на роботу.
Накинувши на себе халат, пішла в прихожу кімнату, включила праску.
Вона для чоловіка прасує сорочку, в цей час, з ванної кімнати вийшов Сергій, привітався і якби мимохідь сказав,
- Ну мамо, ти його так розбалувала. Ви з батьком мене навчили речі прасувати, а йому самому, що слабо? Тобі і так роботи достатньо. Леонід, вже поснідавши, вийшов з кухні, він чув слова сина, грубо відповів,
- Не тобі мене повчати…
Від сина не довелося довго чекати відповіді,
- Чуєш батьку, я не збираюся тебе вчити. Але думаю тобі варто прислухатися до деяких моїх порад і не тільки в цьому.
Це сказавши, він відразу пішов у свою кімнату. Коли в сім’ї трапляються такі моменти, вже краще піти. Валя завжди так робила. Злегка почервонівши, пішла на кухню. Але тут же повернулася, в руках тримала чорну шкіряну папку,
- Льоню, ось ти забув.
Вона протягнула папку і злегка затримала його руку, запитала,
- У нас з тобою все в порядку?
Його погляд забігав по її обличчю, трохи розгублено відповів,
- Тебе щось не влаштовує? Мені здається ти просто втомилася. А якщо ти про нього, не звертай уваги. Я з ним поговорю, про що це він. І вже біля дверей сказав голосно,
- О! Дякую за сніданок. І за сорочку теж.
Двері зачинилися, немов обірвалася струна на музичному інструменті. Їй стало себе шкода. Адже раніше, коли йшов, завжди посміхався і часто навіть при синові дозволяв собі поцілувати її в щоку.
Сергій чув їх розмову, посміхнувся, оце дає! А все життя мене вчив бути чесним. Таємницю про батька, в собі тримав, йому було боляче за маму. Два дні назад, він з хлопцями гуляв по місту. Вже було пізно, додому йти не хотілося. Валентина була в нічну зміну, а батько, як завжди приходив ближче до ночі.
Ішов по алеї, біля під’їзду багатоповерхового будинку привернув увагу жіночий сміх. Біля входу під’їзду, світло з вікна падало на біляву жінку, поряд з нею стояв його батько. Він зупинився, витріщив очі, а час то який, от дає! І відразу попрощався з хлопцями, але додому не пішов. А став з-за рогу стежити за батьком. Здавалося що тут такого, але його це дуже насторожило. При одній думці стало неприємно, невже в нього інша жінка? Та ні, якась нісенітниця лізе в голову. Почекаю його тут, разом підемо додому.
Але раптом він побачив, як батько наблизився до неї, вона засміялася і різко зайшла в під’їзд. Батько кинувся за нею. Сергій, нічого не подумавши, як миша проник за ними. Він зрадів, що тут була напівтемрява, світло горіло десь вище. На другому поверсі, звук замка привернув його увагу. Зробивши кілька кроків вгору, він побачив, як вона закинула руки на плечі батька і припала до його вуст. Двері повільно зачинилися, клацнув замок.
Сергій був готовий рвати й метати. Як він посмів? Він що перетворився на бабника? Боже мій, мати таку дбайливу дружину і творити чорт знає що. В під’їзді чатував до півночі, так батька і не дочекався. Прийшовши додому, прийняв холодний душ і випив молока з медом. Від роздумів, волосся стало дибом. Ні, я маму не дам в образу. Він ледве заснув, здавалося вся ніч чула той заразливий сміх.
Рано вранці збирався в школу, але настрою зовсім не було. Всі думки про батька, цікаво, давно він з нею? І ночувати не прийшов. Він тільки зараз звернув увагу, адже вдома він часто не ночував, коли мати працювала в нічну зміну. Недавно казав, що їздив у Київ. Мабуть інколи потрібно більше уваги приділяти батькам. Зробивши такі висновки, він пішов у школу.
Ледве відсидів два уроки, нервувався. Напевно мама вдома, можливо він у себе? І він все ж таки вирішив сходити до нього на роботу. Спіймав себе на думці, добре, що від школи йти хвилини три, не більше.
На робочому місці секретарки не було і він злегка нахилившись, тихо ледь відчинив двері, батько читав якісь папери. В кабінеті крім нього більше нікого не було. Стиснув кулаки, це, як підтримка для себе, зайшов у кабінет і різко зачинив двері. Тільки тепер Леонід почув, що хтось зайшов. Він здивувався його появі,
- Що, на щось гроші потрібні?
Сергій миттєво відсунув стілець від довгого столу,
- Можна я присяду? Хочу с тобою поговорити.
- А вдома цього зробити не можна?- позираючи через окуляри, запитав його.
- Ти мені скажи, в тебе, як давно та жінка?
- Сину, ти про що?
- Та білявка, з якою ти вчора сміявся біля під’їзду.
- Що за нісенітниця, це ми просто разом йшли з роботи. Вона пішла додому, а я повернувся на роботу. На маневровій гірці було пошкодження, мені довелося туди поїхати. До речі та жінка голова нашого місцевого комітету, вже три роки, якщо ти цього не знаєш. І нам іноді доводиться вирішувати деякі питання.
- Так вирішувати, як вчора? Я не малий хлопчик, батьку. Я виріс, а ти просто не помітив. Ти вічно на роботі, а ми з мамою і на дачі, і на цвинтар без тебе їздимо, вона, як бджілка працює. Напевно скажеш, це з моєї сторони низько, що я вислідив і все побачив, на що здібна та жінка. Думай, що хочеш, але я маму в образу не дам. Тому я прийшов до тебе на роботу, добре, що в приймальні немає нікого. Я боюсь, не хочу щоб вона про це дізналась. Так що припиняй це безумство. Інакше на випускному вечері, я тебе бачити не хочу!
- Припини!- зненацька голосно зупинив його.
Син виходячи,
- Запам’ятай, я маму в образу не дам.
Так, він пережив все це, тому став трохи задумливим. Тому вранці, так розмовляв з батьком.
У вихідний день Валентина займалася генеральним прибиранням. Не помітила, як минув час. Сергій прийшов зі школи, поївши, зачинився у своїй кімнаті. Так, у сина важкий час, адже скоро екзамени.
Леонід прийшов додому близько десятої години вечора, вона не дочекалася його, заснула.
Сергій, помітивши батька в прихожій, тихо вийшов до нього,
- Я прошу тебе, поки вона нічого не помічає, припини це марення.
Батьку, мені за тебе соромно.
І різко розвернувся, пішов у свою кімнату, відразу виключив світло.
Після вихідного дня, Валентина на роботі готувала звіт робіт за квартал, креслила графік чергування на наступний місяць. Це була п’ятниця, перед вихідними днями, завжди менше людей в дистанції.
Вже в обідню пору, зачинивши двері в диспетчерську кімнату, зайшла в підсобку, в чайник набрати води. По сходах чула чиїсь кроки, за собою щільно зачинила двері. Набравши води, раптом почула жіночий голос,
- Так, вже скільки років, як він її привіз з Києва. Вона добра душа, кажуть за нього пішла заради дітей. І така, завжди в гарному настрої, до всіх привітна, грамотна. А він невдячний, на старості років сходить з розуму. З цією роман крутить. Ось тільки вийшла з бухгалтерії, не пішла, а поплила до нього в кабінет. А секретарки то зараз там немає.
Інший голос грубий, ніби шепотом,
- Та я її знаю, це Оксана, в неї двоє синів, давно одружені.
В неї вже троє чоловіків було, ніяк не зупиниться. Їй сорок п’ять, а із себе корчить молоду. Її, як жінку шкода, а він при такій посаді, фу… ні сорому, ні совісті. Якби хоча не разом працювали, а тут же все, як на долоні.
- Кажуть пару днів назад, з його кабінету вийшов Сергій, червоний, як рак. В цей час хтось у приймальній був. Розповідають в кабінеті голосно говорили, сварилися. Тільки коли двері відчинилися, виходив, слова почули,» Я маму в образу не дам." Після розмови нікого не приймав. Пам'ятаю його дружина, гарна була, а, як він її любив, як любив, прямо плекав.
Валентині здавалося вона завмерла, слухала розмову і не вірила. Хіба можливо, щоб її Леонід зраджував та ще в такі роки. Намагалася цю думку відігнати, ні-ні, це плітки. Бажання вибігти з підсобки, ніби пташкою з клітки, не вистачає повітря. Боячись, взялася за дверну ручку, але слова її зупинили.
- Та все-таки Сергій молодець, таку жінку потрібно цінувати. Видно, що вона добре виховувала його дітей. Ну та гаразд, побігла, мені іще в доставку йти. Бувай!
Часте серцебиття їй не давало зробити подих. Останні слова шокували. Струмком текли сльози, Хотіла чайник поставити на підлогу, не розрахувала, його майже пустила. Вмившись холодною водою, все ж знайшла сили заспокоїтися. Різко відчинила двері. В коридорі вже нікого не було.
Від тиску випивши ліки, вона взяла в руки графік чергування, стала рахувати години. В голові гудіння, ледве вдалося зосередитися.
Робочий день підходив до кінця, дзвінки, записи про роботу відволікли від усіх думок. Зазирнувши на годинник, вона вирішила для підпису, занести йому місячний графік робіт. Перед тим, як йти, зазирнула у дзеркало. Ну що ж треба триматися. І злегка припудривши ніс і поправивши сиве волосся попрямувала в кабінет. В приймальній нікого не було. Подумавши, а можливо він пішов, все ж різко відчинила двері. Він сидів за столом, від не очікування витріщив очі. За півметра від нього на столі сиділа Оксана. Побачивши її, примруживши очі, єхидно посміхнулась і зіскочила зі столу. Відійшла до вікна, ніби там щось побачила.
Валя впевнено направилася до нього,
- Пробачте, я без стуку, думала тут нікого немає.
І поклавши графік на стіл, зразу вийшла. Гучно стукало серце, ніби молотом, в голові немовби щось клацає, вона зрозуміла, це тиск. Зайшовши в диспетчерську, знову випила пігулку. Заспокоювала себе, треба триматися, ану Валюшо, візьми себе в руки, адже ти сильна. Їй ніби хтось шепотів на вухо, подумай про Сергія, адже ти йому потрібна, хоча б у інститут поступив, а вже потім. Вона знала, у будь-якому випадку, якщо щось не так піде, в неї в Києві є квартира. Там друзі, які завжди підтримають, допоможуть.
*
Відкривши дверний замок ключем, Валентина зрозуміла, що вдома нікого немає. На кухні все валиться з рук. Бажання від болю завити вовчицею. На очах з’явилися сльози, але вона заспокоювала себе. Ні-ні, я сильна, вже краще. Бажання, як миша забитися в куток і нікого не слухати, не бачити. Вже скільки раз спогади тривожили душу. Тоді була йому потрібна, попросив допомогти підняти синів на ноги. Ну ось і дочекалася вдячності.
Десь ближче до одинадцятої години ночі, в квартиру зайшов син. Він бачив , що в спальні світло від світильника, зрозумів, що вдома батька немає. Декілька рухів по кухні і пішов у свою кімнату.
Їй чомусь згадалася «Казка про золоту рибку», про стару біля розбитого корита. І тут же себе заспокоїла. Та хіба мені так багато потрібно було, ні-ні.
Звук клацання замка перервав думки. Ну ось прийшов, нехай краще думає, що я сплю.
Дні в напруженні. На роботі помічала погляди співробітників в свою сторону, але вона трималася. Не в її характері сваритися, щось з’ясовувати, доказувати.
Весна завжди приносить гарний настрій. Теплий вітер ніби пестив, підбадьорював її. А яскраве сонце дарувало тепло і надію. Все буде добре, себе заспокоювала вона, адже в житті так буває. Потрібен час і тільки час розставить все на свої місця. Весняні клопоти, підготовка до випускного, поїздки на дачу, в сім’ї знизився градус напруги.
Навстіж відчинене вікно. Сонячні промені пробиваються крізь блакитні штори, надворі гарна погода. Вона сприяє гарному настрою. Адже сьогодні вручення атестатів, випускний бал.
Леонід із сином, один одному зав’язували краватки. Ну ось, вона зазирнула зі сторони, здалося відношення наладились. Її заспокоїло те, що він не дуже надовго затримувався на роботі, у вихідні дні, частіше був вдома. Став, як і раніше, відноситися до неї.
Але вона не знала того, що три тижні назад, син з батьком мав дуже серйозну розмову. Це сталося у вихідний день. Валя була на роботі. Сергій, випадково по телефону, почув розмову. Слова батька вразили,
- Добре моя кішечко, я скоро буду.
Відчув, як гнів запалив розум, лють задушливими хвилями накотилася на нього. Невже піде? Мати на роботі, ну почекай… але ж я тебе попереджав.
Леонід ніби хлопчисько поспішав, підходив до її будинку. Сергій, стиснувши кулаки, йшов за ним. Дивно, хоча би раз озирнувся по сторонах. Невже в них така любов? Чи затьмарення розуму на старості років?
Біля під’їзду він пробув близько з пів години. Знервовано палив сигарету, хоча дуже рідко собі це дозволяв. Але молода кров кипіла у жилах. Схвильований, трохи розгублений та все ж піднявся на поверх, натиснув кнопку дзвінка. Нервово зазирав на годинник, п’ять хвилин здаються вічністю.
В кінці-кінців, двері відчинилися. Оксана стояла перед ним з розпущеним волоссям нижче плечей, у шикарному рожевому пеньюарі. Побачивши його презирливий погляд, зблідла, тільки й змогла видавити слова,
- Ти заспокойся, заспокойся.
Він різко вдихнув, злегка тремтячою рукою відвів її в сторону, стрімко попрямував у іншу кімнату.
Здавалося від крику та лайки здригалися стіни. Коротка мить тиші. Леонід від хвилювання, від сорому підскочив, весь червоний мов варений рак. Він зразу поспішив, відчинив вхідні двері квартири. З ним вийшов, від гніву блідий син, миттєво зачинив двері.
Легкий рум’янець покрив красиве обличчя хлопця. Він зірвався вулканом, наговорив багато поганих слів у її бік і біля виходу, дивлячись у очі сказав,
- Де твоя совість? Я тебе попередив! Якщо це не припиниш, він назавжди загубить сина. І тобі пораду дам, пошукай собі молодшого.
По дорозі додому Сергій переживав, невже не зрозуміє? Так, нехай я жорстко говорив з ним, але ж це так підло з його сторони. Таку дружину, яку він має, потрібно цінувати, плекати. А тим паче на старості років. Адже для мене вона мама, мама з великої букви. Я щасливий, що вона є в моєму житті. Нехай тільки посміє, знову переступити її поріг!
Пройшов час. Сергій після першого курсу в інституті одружився. Спочатку молоді жили з батьками дружини. Через два роки, з допомогою батьків, придбали двокімнатну квартиру. Згодом народилася донечка Руслана, дуже схожа на Сергія. Леонід вже був на пенсії втішався життю. онучці. Але багато приділяти уваги не міг, його здоров’я похитнулося. Валентина дні і ночі біля нього, як біля маленької дитини. Непокоїв високий тиск, турбувало серце. Він декілька раз лежав у лікарні, але лікування результату не давало.
Якось вночі, дзвінок телефону розбудив Сергія. Побачивши, хто телефонує, він все зрозумів. В дім прийшла біда і тут вже нічого не зробиш. Він відразу зателефонував братові і на всякий випадок дав телеграму. Але в Красноярську на три дні повідомили про штормове попередження. Так, розпочалася осінь, а це, час дощів.
Після поховання минуло сім днів. Тільки тепер Віктор добрався в Київ. Вже звідти приїхав електричкою. У квартирі господарювала Людмила. Вона із сім’єю приїхала іще вчора ввечері. Вони з Валентиною спланували завтра в кафе провести поминальний день ( дев’ять днів) після смерті.
На другий день після поминок, всі з’їздили на цвинтар. Після повернення, Валентина попросила зайти в квартиру. Коли всі дружно розсілися за столом, вона зі своєї спальні винесла папку. Злегка тремтіли руки, упустивши сльозу, її відкрила,
- Ось діти, всім порівну. Це ми вам з батьком приготували. Та скільки змогли, не засуджуйте.
Вона на стіл викладала пачки грошей. Від несподіванки настала тиша. Злегка опустивши голову до стільця, хотіла присісти, похитнулася, до неї зразу кинувся Сергій,
- Мамо, не хвилюйся, присядь. Може ліки дати?
Він поспішаючи приніс стакан з водою і барсетку, в якій вона завжди тримала всі ліки. Людмила накрапала сердечні краплі, поклала руку на плече,
- Мамо, а може все ж поїдеш з нами?
- Та ні, я тобі сказала, не умовляй, все буде добре.
Вона перед цим мала розмову з дочкою. Сказала, що вона ще тут потрібна сину. Руслана піде в перший клас, вже можливо тоді повернеться в Київ, у свою квартиру.
Так вона і справді втомилася не ті роки, не ті. Ніколи й не думала, що він піде першим. Боліло серце й душа, але її таки щось кличе в Київ. Вже на вокзалі, прощавшись з дочкою, тихо прошепотіла,
Я давненько не була на цвинтарі у мами. Але не маю здоров’я їздити туди-сюди. Ти сходи на могилу, поклади квіти від мене. Поїзд відправився, вона із сином поверталася додому.
*
І ось, вже минуло майже три роки після смерті чоловіка. Вчора Валентина із сином їздила на цвинтар. Поправляючи на могилі квіти, до землі по щоках стікали сльози. Дякувала Богу, що він був у її житті. Дякувала за любов, за щасливі дні і ночі, за всі радості і печалі, що пережили разом.
В квартирі навстіж відчинене вікно. Різкий сигнал машини перервав її спогади. Вона вкотре подивилася на фото чоловіка,
- Ну ось, Льоню, я їду. Я виконала свій обов’язок, обов’язок дружини, матері, скільки змогла, допомогла сину. Ти мене вже пробач, адже я не знаю, чи зможу ще приїхати до тебе на могилу.
У квартиру зайшов Сергій з донечкою. Ніжний, теплий погляд ковзнув по її обличчю. Онука, розставивши руки підбігла до неї, обіймала і пестилася. У напівпорожній квартирі роздався, дзвінкий, сріблястий голосочок,
- Бабусю, а ми на таксі приїхали. На такому… жовтому.
- Ну от і добре,- відповіла, поцілувавши її в лоб.
Схиливши голову, онука зразу заперечила,
- І зовсім нічого доброго в цьому немає, адже ти їдеш. А я за тобою буду дужу-дуже сумувати.
- Пішли вже, час їхати, поїзд нас чекати не буде. Швидше, - дбайливо квапив Сергій. .
Взявши валізи, звернувся до дочки,
- Ти бабусю не засмучуй, адже ми до неї в гості будемо приїжджати. Час скоро пролетить, навіть не помітиш. Адже в неї через місяць день народження і ми обов’язково до неї поїдемо.
2020р.
переклад з рос. м. 2025 р.
ID:
1052594
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.12.2025 09:52:56
© дата внесення змiн: 03.12.2025 09:52:56
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
