Неначе хмари взялися за руки
Вечірній хоровод для зірочок ведуть.
Для них немає голоду й розрухи.
Вони завжди з любов'ю стелять путь.
І місяць й сонце їм постійно світять.
І зігрівають ніжністю й теплом.
Чому ж у нас тепла немає дітям.
Сидять осиротівші під прицілом.
І не любуються зірками вечорами.
Не обіймуть берізку у гаю.
І не пригорняться ріднесенької мами.
Серця закам'янілі і душі без жалю.
На світ вдивляються завмерлими очима.
Серед розвалів шукають кошенят.
А за плечима лиш одна руїна.
І тільки дзвони гучно дзеленчат.
Блудять, шукаючи хоч десь притулку,
Хто їх пригорне й казку розповість.
І чують тільки, як ракети гулко
Знову у небо хмарне піднялись.
І знов підвал, знову закрите небо,
Осиротіло стукають серця.
Куди іти, запитувать не треба.
Як повернути спокій і буття.
Як їм, маленьким, долю дарувати.
Щоб лиш для них водили хоровод.
Як розказати, де подівся тато.
І як сміятись, коли в річках потоп.
Не скоро ще земля загоїть рани.
Сади не скоро сміхом зацвітуть.
Дітей не скоро познаходять мами.
Не скоро сина свого обнімуть.
Вечірній час хлюпочеться водою,
Вмиває згорені домівки і сади.
Щоб дітки грались дружною юрбою.
Щоб все розквітло в нас і на завжди.
Щоб прапор наш звивався аж до неба.
Щоб райдугою доля розцвіла.
Щоб в мирі й дружбі були всі , як треба.
Життям прекрасним Україна зажила.
