Там де світло плете павутину
поміж крон шурхітливих дерев,
зупинюся хоча б на хвилину,
бо цей час знову день відбере.
Там де сонце малює орнамент,
дивних відблисків, тіней легких,
там відчую траву під ногами
і тепло, коли вітер затих.
Там де квіти, немов смолоскипи
кольорами осяяли луг,
я довірюся Всесвіту сліпо,
бо мені він не ворог, а друг.
І зцілю себе доторком тиші,
як земля гоїть часом стежки.
Гомонітимуть в затінку вірші –
тихі лагідні провідники.
Гарно!
