Міста одяглись у похмурі асфальтові дранки.
З байдужою міною сірість ковтає зелене,
Бо колір надії не личить землистій вдяганці,
Тож множаться тоги безликі, їх сила - силенна!
Травина крізь мури бетонні дереться уперто,
Їй щебінь рапатий смугує настійливі руки...
Вона ж бо єдина нескорена з плетива дерну,
Хоч тисне громаддя на спину та сік її жлуктить.
Злягли помарнілі чуби пишногривого зілля.
Обм'якло коріння, що міццю кололо й мерзлоту.
Та годі вже, рясте, обузу терпітимеш скільки?
Проломиш бетон, то й міста забуяють достоту!
Chara Vinna
Чудово, проникливо до глибин земних матерій де автор втілив щось дуже особисте. Яке так ранить душу і серце. Дякую, Інночко. Та не дивлячись на смуток, бажаю море позитивних емоцій.
Наталочко, вельми вдячна за таке глибоке занурення в купу віршованих рядків, за вилов ідеї твору. Для кожного наповнення цього стосу слів буде своїм: от тільки хтось себе побачить в образі травини, що тягнеться до сонця, а хтось - в образі рясту, що скорився долі.
Щасти і Вам, Наталочко🌹