Вірш про тих людей, що повернулися
додому з війни на Донбасі.
Знову постріли, чи здалося?
(Грім розноситься неспіша)
Тіло з тишею не зрослося,
На склі боса стоїть душа.
В місті ріднім все стало прісно.
Як було, уже так не буде,
У байдужості вже затісно.
Я хрещена вогнем заблуда.
В снах щоночі біжу в окопи
Де бійці всі - живі мішені.
В них осколки летять потоком,
Рвуться міни, таки скажені.
В Лету канула вся, колишня
(Білим цвітом була весняним).
Я тепер – переспіла вишня
На гіллі України - мами.
Прісно у цьому випадку - не цікаво.
Лета (забуття) – по древньогрецькій
міфології одна з п’яти річок.
Душевно. Зворушливо...Аж серце вщем,журба гнітить душу...Дай Боже МИРУ! Вже й сльозину струшу...Спиніться люди! Досить нам війни!Хай повертаються додому доньки і сини!
Так зворушливо Олесечко, до сліз!!! Так хочеться миру і спокою, та хлопці ще довго йтимуть у бій, як ішли ті що були в Афгані, ті що воювали у Вітчизняну... Вони солдати і добре знають свою справу!