Бадьоре сонце, ніби древній лучник
Впольовує зиму – вовчицю білу.
Здається, точно посилає стріли,
Та, мабуть, здалеку –
Ніяк не влучить.
Однак вовчиця криється не дуже –
Маскує сніг її сріблясту шубу.
То й видихає гордовито стужу
І огризається, і шкірить зуби.
Ці зуби скрізь показувати звикла –
Для себе – захист.
А для когось – острах.
Попід дахами, де не глянеш – ікла.
Проте не жадібні,
Хоча і гострі.
