Чиясь зламана, побита душа
Лежала тихо край дороги.
Котрась людина, певно, згаряча
Свої об нею втерла ноги.
Не зупинилась і не сказала
Чому все так, за що ця кара.
Шляхом уперед покрокувала,
Лишивши ззаду шлейф печалі.
Трапилося так, що ненароком,
Чи може по велінню долі,
Ступала і я повільним кроком
По тім випробувань шляхові.
І несла на плечах, Богом даний,
Часом болючий життєвий хрест.
Уздріла душу, що ниць лежала
І не мала сили йти вперед.
Стишила ходу я, зупинилась,
Бо просто не могла пройти повз.
«Нещасна, що тута приключилось?
Скажи, мо’ вихід знайдем разом».
«Про що маю зараз розказати,
Що зрадили й покинули всі?
Як лишень могли, так скористались,
А хвору пустили у світи.
Тепер я тут лежу сама, одна,
Нікому зовсім не потрібна.
Куди порадиш йти мені, куда?
Коли весь світ суцільна прірва…»
«Не можна й не треба так казати,
Господь із неба бачить усе.
Тебе нині кинули вмирати,
Завтра доля зроблене верне.
У серденьку ти злобу не плекай,
Бо добра не несе нікому.
Збери всі сили і з долу вставай,
Бо є ще міць у тілі твому.
Тепер ти більш не лишишся одна,
Я із тобою поруч буду.
А доля, вона не бува гладка…
За все треба дякувать, люди.
Коли зневіра, горе раптове
У життя тихо закрадеться,
Не спіши пускать руки додолу,
Прислухайся до свого серця.
Воно завжди піднесе пораду
І розжене в душі тривогу.
Коли тобі трапляється важко
Приходь поговорити з Богом.
27.09.2017
Руслана Ставнічук (с)
ID:
786407
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 07.04.2018 10:47:53
© дата внесення змiн: 07.04.2018 10:47:53
автор: Руслана Ставнічук-Остаховська
Вкажіть причину вашої скарги
|
