Верба плакуча зайняла в душі
Щемкий, не надто сонячний куточок.
На березі, крім неї, п’ять чи шість
Красунь таких – мабуть, сестер чи дочок.
Але найбільше вразила вона –
Якраз ота верба, що в парі з хмелем.
Стоїть, немов покірлива жона,
Бо намертво злилася їхня зелень.
І хміль багаторукий ні на мить
Не відпуска її з міцних обіймів.
Не тільки влітку, а й серед зими
Обожнює свої удалі прийми.
Вінок їй сотворив на голові.
Він обласкавив гілочку їй кожну
І стан обвив, де можна, де й не можна,
Як люблячий і ревнивий чоловік.
Здавалось би, що є такі мужі,
Усе живе лиш порадіти схоче.
Але погляну – і щемить в душі
Отой не надто сонячний куточок.
Бо не вдається вже не помічать
За лоскітними кучерями в росах,
Як розкошує на чужих плечах
Лиха личина хитрого альфонса.
