Згустки зоряні угорі,
Мов достиглі осінні айви.
У самотньому ліхтарі
Світлячком мерехтливим сяйво
Задрімало за мокрим склом,
Мов на мить одійшло од варти...
Під розлогим тонким шатром
Ніч розкинула віщі карти
На розшиту морозом гладь,
Розшифровує знаки долі
І суглоби її тріщать,
Ніби зношені антресолі...
І на гущі, мов на піску,
Розглядає чудні химери.
Загорнувшись у шаль м'яку,
Бовваніє самотньо скверик.
А на стрісі руденький кіт
В золотавому блиску ночі
Пломеніє, неначе ґніт,
До небесних зірок муркоче.
Ну, а місяць, немов клубок,
Так і дражнить його: побігти б,
Зачепити цупкий шнурок
За тоненький гачечок-кігтик.
просто чудо - цей ваш "самотній ліхтарик", і цей ваш руденький кіт, що "пломеніє, неначе гніт" у золотавому блиску ночі... і все тут - прекрасна казка і саме живе життя... нічне... бездоганна робота!
ну і за ілюстрацію - браво...
(...стався якийсь збій технічний? )
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Справді стався деякий збій... І в моїй голові в тому числі))) Але це таке, з ким не буває? Дякую, люба Валечко! В таку холодну пізню осінь захотілося трішки казкового дива, всі ми в душі завжди діти! Рада, що ці осінні чари, розлиті акварелями ночі, припали Вам до душі!