Воно , сказати б правду, ще й не горе,
І ще не пробиває на плачі,
Як є вікно, з якого видно море,
Якщо заплющиш очі уночі.
Чого тобі? Не бранка, не дружина.
Ніхто тебе не вилає заздря.
…На тому морі - місячна стежина,
І в чистім небі - молода зоря,
Пливе кораблик, блимає здалека,
Йому про щось підморгує маяк…
На волі всім непросто і нелегко.
Зате - на волі. Ти ж хотіла як?
Ах, море, море… Чорний оксамите
Із золотими бризками вогнів.
Там хвиля вмиє, вітер сльози витре,
Там тиша й спокій, і скарби на дні…
Той капітан на тому катерочку
Також, мабуть, печальний, як і ти.
Чого ж ти ждеш?
Отак - заплющуй очі,
Та й хоч - пливи… а хоч собі - лети…
Воно і в небі не усім однако.
Там доля теж на щастя нерясна.
Багато зір у місяця, як маку.
Багато зір.
А ця чомусь - одна.
О Господи, якщо дав жінці волю,
То дай ще й силу, щоб нести цей хрест,
І на своїм гіркім життєвім полі
Проходити крізь сотні перехресть,
Дай мужності перетерпіти змору,
Перебрести завію і грозу,
Дай хоч вікно, з якого видно море,
З якого море видно крізь сльозу…
ID:
449478
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.09.2013 21:32:50
© дата внесення змiн: 16.09.2013 21:32:50
автор: Яковенко Тетяна Василівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
