«Ходи вже!
Ходи вже!
Ходи вже! -
Кажуть
Мені вітри,
Що
Носять
Мерців
По
Гірських
Вершинах
Душам
Краще
Завжди
Починати
Злітати
З високих
Гірських хребтів,
Душам
Завжди
Краще
Повільно
Й
Безбережно
Вилітати
З цих
Ув’язнень,
Що
Звуться
Тілами»
У мені закінчуються
Вирази сталі,
Хоча
Ними
Я завжди
Слабко
Володів,
Як володів
Дощовими
Склепіннями
склепів
Інколи
мерці
не встигають
закрити
очей,
так
вони потрапляють
в склепи,
де
дмуть
сильні
ураганні вітри,
де падають
блискавично
дощі,
що
шматують
болісними
нашаруваннями
свідомість
на
іншій
вулиці
Потьмяніння,
де розташовані
ще інші склепи
палає
спека,
сонце
нещадно
палить
у всіх гарячка
болісно
ріже
вуха
тиша
й постійні
крики
стерв’ятників,
болісно ріже
вуха
тиша й постійні
крики
стерв’ятників,
болісно ріже вуха
тиша
й постійні крики
стерв’ятників
«Ходи вже!
Ходи вже!
Ходи! -
Гукають
Вітри,
Що носять
Мерців
По гірських
Вершинах
Там
Знайдеться
Місце
Й для твоєї душі»
«Справді?»,-
Запитую
я
регочучи
«Так,
Але
Не зараз.
Тобі
Мучитись
Ще
Дев’ятнадцять століть
Тебе
Так просто
Ніхто
не
відпустить»
Cправді?
Питаю
регочучи
У вітрів
Вони підіймають
Шторм
Своїм
Могутнім
Диханням
Море
Квилить,
Наче
Покинута
Нічна
Планета
Зірки
Сходять
В
Своїх
Теплих
Темних
Вбраннях,
Щоб
Хоч
Якось
Зігрітись,
Адже
Шкіра
Зірок
Холодна,
І розмовляють
Вони як
Мертві
Істоти
Чи то
Птахи
«Пам’ятаєш
Ти
Називав
Себе
Королем
Примар», -
Питаються
Мене
Зірки
Із
Вітрами
«Справді?», -
Запитую,
Регочучи
Я
«Було
Таке?
Панове
Ви
Були
П’яні»
Старий
Вітер,
Що ганяє
Переважно
вітряків
сни
Каже:
«Синку,
В мене
Пам’ять
Краще
Ніж
У тебе
Мабуть,
Ти
Забув,
Як все це
Кричав
У мареннях?»
«В мене
Дев’яносто
Дев’ять
Орбіт
В голові,
Чи я повинен
я
Все,
що
Казав
Пам’ятати?
Старий
Вітер
зазирнув
Прямо
У
Вічі
Він
би
вибив
мої
нутрощі,
якби
Чарівна
Зірка
Не
Підпалила
Корабель
З
Привидами,
У яких,
Замість
Облич,
Виднілась
Відтовчена
Порожнеча
Покажіть
Мені
Те,
Що я
Весь
Цей
Час шукав
Ось!
Ось!
Твоє
Серце,
Сховане
В гірських
Річках,
В
синьоуривчастих
горах.
Коли
Воно
Зупиниться
Зупиняться
Й
Кровопостачання
До
усіх
Твоїх
Внутрішніх орбіт
І тоді
З’єднання
Зі
Склепами
Стане
можливим
або
Ти перетворишся
На
Хмару
Або
Зникнеш
В
Порожнечі»
ранковій
Коли вітри
Змовкли
Я спустився
У ліс
Я простягнув
Руки
До
Полум’яного
Неба
І
Зрозумів
Серце
Усюди
Моє,
Де
Ще я не бував
Чи
То
В світі
Живих
Чи то
в
Світі
Мертвих
Я повинен
Відкинути
Страх
Я повинен
Почути
Свій,
Голос
Або
Осінь
В моїй
Голові
Не настане
Ніколи
ID:
434294
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 29.06.2013 16:32:51
© дата внесення змiн: 29.06.2013 16:51:24
автор: Immortal
Вкажіть причину вашої скарги
|
