Підводні течії
несуть
мене
до твого сонця
темрява в мені,
як первинна
перестає існувати
могили твої зацвітають
божевільними квітами,
це – не пробудження,
це – останнє,
з останніх сходжень
я здуватиму попіл
з твоєї душі,
коли останні тумани
головами своїми
прориватимуть
собі у небі степи
я здуватиму з твоїх очей
засохлі сльози,
навіть якщо ти мертва,
в тобі ще існуватиме моя
сердечність,
в тобі ще існуватиме мій сум
закони антивбивчого ножа:
«самотність –
це не підводна течія.
Ступай по камінні
як по траві.
Ковтай отрути, які
в тобі знайшли відродження.
Приховуй голос,
атомним вибухом клаксону
велосипеда,
який розклався
під багаттям
чиєсь слини.
В гарячці цілуй вуста,
які дають тобі поцілунок,
в гарячці пливи
за сплавами мокрих комах,
вони дають тобі смерть,
як фізичний показник духовного,
вони дають тобі пізнати,
що таке галюцинація страху.
Все, що не потребує твого розвитку
відкидай,
коли не захочеш бачити
страждань,
просто розріж горлянку вітрів
і зникай
просто розріж горлянку вітрів
і зникай»
адже могили зацвітуть,
рано чи пізно впаде дощ,
і він, як зірка, протовче
загати,
і він, як небо, скінчить
свій псалтир.
ID:
429361
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 04.06.2013 15:21:01
© дата внесення змiн: 04.06.2013 15:21:01
автор: Immortal
Вкажіть причину вашої скарги
|
