Карантин розрахований на тиждень дивним чином перетворився на цілий місяць. Ніколи не могла подумати, що лікування душевних порізів може одягнутися у в’язаний светр із задовгими рукавами, довжину яких маєш корегувати, розпускаючи щоразу все нові рядки ниток. Поволі светр, який отримував свою звичну, буденну форму перетворювався на другу шкіру, яка ніжилася під кволими променями зціленої душі. Книги… Музика…. Слова… Мовчання… Вірші… Роздуми… Перелік безтілесно-матеріальних гостей мого періоду карантину можна продовжувати досить довго. Подекуди важко було вловити їх імена, коли безликі обличчя прошмигували повз мої зіниці, шарпаючи залишки надії. Алергія на людей та загострення зневіри продовжувалися. Холерична картина душевного захворювання доповнилася дощами за вікном, коли йдучи додому обличчя вмивалося холодними потоками, джинси ставали важчими від самотніх крапель, все дужче притягуючи тонке тіло до землі, так ніби хотіли схилити коліна у покірній згоді перед обличчям долі. Люди, слова яких я жадібно всотувала щоденно перетворилися на тіні спогадів, які лишають по собі усмішки, тихий сум та оманливу надію. Можливо варто розфарбувати цю надію у весняно-літні фарби, повернути її у свій світ сірості, алергії, яка викликає краплини на очах та тремтіння анемічних рук. Ніхто нікуди не зникає, не стирається помахом часу і не втрачається через банальні періоди загострення хронічної душевної втоми. Все лишається на своїх місцях, змінюються тільки час, відстані між душами та відтінки. Проте карантин поволі починав себе вичерпувати. Одужання було на ганку моєї душі…
Одужання….. Вчора посміхалася, дихала вільними думками та літала у снах. Сьогодні червоні змії-артерії звивалися на полотні зіниць, впиваючись тонкими іклами у тонкі вії, балансуючи у потоках солоних горошин. Нещодавно тримала сірі хмари на долонях, змиваючи з них зашкарублий наліт самотності, егоїзму з ледь вловимими для очей плямами від образ. Нині мої груди роздирає кашель. Шалений…… Нестримний… Нахабний…. Його руки роздирали на шматки кожну клітину. Хрипи моїх спогадів. Вони виривалися назовні, прагнучи нагадати про своє існування. Сьогодні кашель-спогад повернувся, улесливо посміхаючись, приховуючи істинний сенс свого раптового повернення. Після мого приїзду з міста, яке ховається у шатах бруківки, голос душі почав хрипнути від болю, розчарування та зневіри. Віра, яка жила на перехрестях думок, втратила свій орієнтир, заплуталася у закапелках і налякано забилася у куток старого подвір’я, ховаючи обличчя у стертих долонях. Куди йти далі? Вірити? Боятися людей та їх слів? Перетворитися на наївну діряву істоту, яка пропускає крізь щілини душі сказані слова, прожиті і емоції? У той момент моя душа була суцільною прірвою, у якій зникали почуті слова, прожиті без емоційно-безликі дні, які стрімголов потопали у темряві. На краю бездонної темряви стійко лишилися стояти втома, егоїзм та розпатлане серце. Ним погралися, висміяли та забули у пилі буденного життя. Проте чомусь згодом згадали, що десь там у пилу, бруді та брехні було щось загублено. Проте що?? Думки намагалися пригадати, що ж таке дрібне лишилося саме там…. З часом кроки віднайшли той прихисток загубленої дрібниці, однак надто пізно схаменулися. Проте…. Навіть така дрібниця як чиєсь серце може реінкарнуватися , отримуючи квиток у нове життя.
Цікаво, чого ж очікують від мого оновленого серця?
Гарно, художньо, чуттєво передано стан літературного Героя.
Бракує в його образі того що за З.Фрейдом є - супер его.А саме - позитив ми черпаємо з віри.
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ваші слова мене вразили!маю визнати, що не очікувала таких позитивних відкуків А супер его, мабуть його дійсно бракує...а щодо позитиву,то наразі він поволі, впевнено вмощується поруч зі мною
Нічого! Не важливо, що очікують інші, важливо, що очікуєш ТИ!!!
Марина, твої слова нагадали мені людину, що бігає по колу, думаючи, що за поворотом буде щось інше. Та справа не в тому, щоб добігти до повороту, а у тому, щоб змінити своє сприйняття усього свого існування. Зрозуміти, що це коло. Зупинитися. Запитати себе, для чого, куди? Знайти вірні відповіді. Це складно, і цей справжній карантин може тривати усе життя...
Я вже не знаю, що ще тобі сказати. Мої ліки вичерпалися. Та є лікар, чиї ліки невичерпні. Було б бажання їх приймати...
Бажаю тобі справжнього одужання. Щасти.
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую ВАм Сергію!!!проте маю пояснити дещо...направду написаний твірне є відображенням мого нинішнього душевного стану....це швидше за все ретроспектива у дні трьохмісячної давності,коли у моєму житті було розчарування в одній людині...тому я просто хотіла лишити ту лююдину спогадом для себе, однак вона повернулася..це її право....
нині я цілком спокійна, усміхнена....я живу!!!маю плани, які будуть позитивними змінами у моєму житті приємно,що Ви у мене вірили!!дякую Вам за це!
Ви молодець! "Карантин розрахований на тиждень дивним чином перетворився на цілий місяць."-Ой,і в мене таке недавно зовсім було..,тому розумію вас..."Люди, слова яких я жадібно всотувала щоденно перетворилися на тіні спогадів, які лишають по собі усмішки, тихий сум та оманливу надію. "-теж близько написали..."Ніхто нікуди не зникає, не стирається помахом часу і не втрачається через банальні періоди загострення хронічної душевної втоми. Все лишається на своїх місцях, змінюються тільки час, відстані між душами та відтінки."- причому занадто часто ці відстані збільшуємо ми самі-навіть не усвідомлюючи того...
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую за підтримку стосовно відстаней, то тут Ви влучно помітили!!!проте у моєму випадку єлюди, відстань з якими на краще, аби не було ще болючіше розчаровуватися....однак зновуж таки дякую Вам