Не знаю, чи вже треба зазначати та все ж...
Пані Бондаренко присвячується.
Хоч щоб не відбулось у нашім світі,
Ми, сестро, із тобою дуже схожі.
Можливо, десь отам ми іще діти,
Заплутані в бітах Доміно-Лочі;
Можливо, ми вже виросли з дитинства,
Всі іграшки закинувши до шафи;
І дуже часто прагнем самовбивства,
Напившись «під зав’язку» тої кави.
Застрягли ми, мабуть. Посередині.
Тут б’ється серце, та побили душу.
І так манливо торкнувшись бантини,
Я дбать про тебе, сестро, таки мушу.
Кохання б’ється. Та синці лишає.
Але по-різному ми, сестро, програєм.
Твоя душа незламана злітає.
Моя ж поранення лиш ліками заллє.
Ми, сестро, схожі… Так, теоретично…
Бо в нас на двох з тобою – два крила.
Але в тобі свобода – дещо феєричне,
а я? Я так. Звичайно ще жива.
В твоїй поезії напрочуд все прозоро:
Ти пишеш щиро, чисто й без прикрас.
Я так не вмію. Бо ховаюсь знову
В вуаль метафор і крилатих фраз.
Але до болю схожі, сестро, ми з тобою,
Негоже, знаєм, жить нам у страху.
Нікому не здамося ми без бою,
Хоч щоб не трапилось на нашому шляху! (20.05.2013)
